Не чекаючи закінчення «Землі обітованої» (останні частини передано до друку 1898 р., а книжкове видання роману вийшло в наступному, 1899 р.), та ж спілка 1897 р. підписала з Реймонтом контракт на ще один роман — про життя селян.
В «Землі обітованііі» Лодзь уявляється письменникові велетенським містом-спрутом, через який «порожніли села, гинули ліси, виснажувалася земля, втрачаючи свої скарби, висихали ріки... а воно (місто.— Г. В.) все всотувало в себе і своїми потужними щелепами розчавлювало, пережовувало і людей, і речі, і небо та землю й давало натомість купці вибраних мільйони, яких вони не здатні були спожити, а всім іншим — голод і злидні». Уже перші розділи роману дають уявлення про це величезне задимлене місто з його важким смородом і брудом вулиць, облупленими будинками, грізним, настороженим гуркотом машин. Реймонт ненавидить це місто, яке стало «землею обітованою» для купки мільйонерів, справжніх грабіжників з великої дороги. Він відтворює аморальне обличчя промисловців, брудні засоби їхньої наживи, буржуазну конкуренцію, спустошливу й огидну владу грошей.
Характерною особливістю польської промисловості того часу було засилля іноземного капіталу... Дешева сировина й не менш дешева робоча сила приваблювали сюди англійських і французьких банкірів, німецьких промисловців, які разом з єврейськими і польськими капіталістами наживали мільйони. Не дивно ж, що в романі письменника-реаліста господарями «землі обітованої» виступають представники різних національностей. Тут і німці — Бухгольц, Баум, Мюллер, і євреї — Мельденсон, Грюнспан, Цукерман, і англієць Муррей, і поляки — Боровецький та Травін-ський. Кожному з них Реймонт віддає належне, отож роман складається з ряду дрібних оповідань і нарисів про розбійницькі засоби наживи, взаємну ненависть промисловців, раптове піднесення одних і несподіване падіння інших фабрикантів.
Чимало уваги письменник приділяє «королю» Лодзі — Герману Бухгольцу. Свавільний і підступний, він заради нових капіталів іде на злочин, переступає через трупи своїх жертв, зловтішно споглядаючи горе й злидні робітників. Це типовий змій-удав, знайомий нам із бориславського циклу творів Івана Франка. Він живе з крові й сліз своїх підданих. Жінку, чоловік якої загинув на фабриці, Бухгольц наказує викинути на вулицю, «як собаку разом із щенятами», тільки за те, що вона прийшла по допомогу. Коли машина розчавлює робітника, прикажчики Бухголь-ца передусім жалкують за товаром, що, залитий людською кров'ю, стає непридатним для продажу.
Не кращі від Бухгольца й інші капіталісти. Величезні прибутки, що їх вони одержують, не приносять їм, однак, щастя. Всі вони раби своїх мільйонів, раби випадковостей буржуазного ринку. Вчорашні темні люди, досягнувши величезних багатств, зовні набувши лоску цивілізованих людей, в душі залишилися варварами, потворами, мавпами, що переймають манери аристократії, яка, вироджуючись, сходить із суспільної арени. Так, Мюллер, маючи розкішний палац, в якому без будь-якого смаку розставлені дорогі меблі й полиці аж тріщать від величезної кількості навіть не розрізаних для прочитання книг, живе в брудному приміщенні, ходить у засмальцьованому одязі. Йдучи до театру, жінки мільйонерів начіплюють на себе стільки коштовностей, що вистачило б для ювелірного магазину. І поруч з усім цим — розпуста, розклад сім'ї, родинні сварки, неофіційне узаконення проституції.
Якщо старше покоління фабрикантів і капіталістів свою духовну порожнечу заповнювало злочинами заради збагачення, то молодше,— незважаючи на відносну освіченість і краще виховання,— цю порожнечу заповнює розпустою. «Золота молодь», яка збирається в палаці Шаї Мельденсона, проводить час у цинічних витівках і жартах, у пустопорожніх теревенях. Письменник підкреслює, що це пересичення й духовне виродження буржуазії було грунтом, який живив занепадницьку, декадентську літературу.
Такий вигляд мають у романі капіталісти німецького та єврейського походження. Змальовує Реймонт і польську буржуазію. Спочатку начальник одного з відділів фабрики Бухгольца, а потім і сам власник фабрики, Карл Боровецький так само досягає чималих прибутків. За походженням шляхтич, зовні культурний, освічений, типовий світський лев, як його називають дами з«вищого товариства», він поступово, зусиллям волі «викидав із свого життя все, що мало сліди почуття, несвідомого пориву до загального добра,— все, що могло заважати йому нажити капітал і спокійно втішатися життям».