Вовчі закони наживи в соціально розшарованому селі нищать найкращі людські почуття, вбивають найсвітліші поривання до краси і світла, витруюють духовність навіть у таких сильних натур, як Антек чи Ягна, що народжена для добра і краси.
Антек Борина, коли батько вигнав його з хати і він опинився у злиднях, зберігає незалежність думок і вчинків, нікому не дарує найменшої образи. Його пристрасне, непогамовне кохання до Ягни ламає усі усталені на селі норми поведінки і з погляду моралі є злочином (зв'язок сина з мачухою), але воно є свого роду викликом, протестом проти сірої, одноманітної буденщини. Антек, за неписаними, але твердими законами, стає нетиповим для селянського світу і, як порушник звичного способу життя, неодмінно має за це поплатитися.
Проте цього не сталося: успадкувавши батьківське майно, він, за логікою залізних законів, що керують селянським світом, став таким самим, як і його батько,— черствим, нелюдяним. Реаліст Реймонт зрештою доводить, що у сварках з батьком, з цілим селом Антеком керували не якісь там вищі гуманні погляди, а власні амбіції, егоїзм, вражене самолюбство. Навіть Ягну він кидає, віддає на поталу знавіснілій юрбі. Антек не здатний на самопожертву: побачивши, як усе село, за намовою органістихи і війтихи, чинить страшну розправу з Ягною, він не знаходить у собі сили заступитись за неї. За цими ж законами живе і його дружина Ганка. У злиднях вона добра, привітна і чуйна, в багатстві — егоїстична, байдужа до людського горя. Показуючи, що дрібнобуржуазна мораль вбиває в людському серці добро, Реймонт тим самим розвінчує будь-які ілюзії щодо доброчинності «міцного господаря» — форпосту національного процвітання, як це уявлялося різним ліберально-буржуазним польським партіям.
Самотньою зіркою спалахує і гасне в цьому темному світі красуня Ягна. Чесна й безпосередня як у своєму піднесенні, так і у своєму падінні, обдарована від природи вродою і розумом, вона весь час стихійно прагне до світла, до щастя. Вона якось ніби виростає з уявлень і народних легенд про чарівну красуню як уособлення добра, кмітливості й принадності. Вона сама могла б вирізати з кольорового паперу всіх тих героїв нетутешнього чарівного краю, який постає перед нею з розповідей Роха. Подібно до того, як розбурханий вітром ставок не може злетіти в небо, безпорадно пінячись хвилями, так само і Ягуся зі своїми пристрастями, шалом, фантазіями не може вирватися з обмеженого і потворного світу.
Але Ягна не активна натура. Вона пасивна, податлива і, тільки спізнавши на собі тепло чиїхось добрих і дбайливих рук, може давати життя, дарувати щастя. «Як ця свята земля, була Ягусина душа — і таїла в собі незвідані глибини, хаос сонних мрій — неосяжна й несвідома власної сили, могутня й безвільна, без бажань і прагнень, мертва й безсмертна. І як цю землю навесні, скоряв її кожен вихор, обгортав і колисав, і ніс, куди хотів...»
З глибокою симпатією змальовано в романі сільську бідноту, наймитів і халупників. Куба, який тяжкою працею примножує багатство Борини, протягом цілого свого життя не почув теплого слова, поневірявся і за мізерну платню працював на інших. І все-таки мріяв про кращу долю. Куба не позбавлений громадських почуттів: з гордістю розповідає він про свою участь у повстанні 1863 року. Помер він так само трагічно, як і жив. Реймонт змальовує його смерть на тлі бучного весілля Борини, показуючи тим самим страшну прірву, яка лежить між наймитом і господарем. Лише бездомний сирота Вітек до останньої хвилини не залишає Куби.
Навіть глухе, далеке від промислових міст польське село Ліпці заворушилося під впливом революційних подій 1905 року. Кривава сутичка за ліс, боротьба за польську школу, відмова селян узяти участь у гасінні пожежі в маєтку, масові арешти серед селянства,— все це типові явища для того часу. Проте Реймонт не поєднує стихійних селянських виступів з організованою боротьбою робітників, не показує у «Селянах» участі міського пролетаріату в організації і керівництві біднотою та її виступами проти поміщиків, як це, наприклад, зробив М. Коцюбинський у повісті «Fata Mograna».
«Селяни» є вершиною художньої майстерності Реймонта. Якщо в ранніх творах письменника історія головного героя потопала в масі дрібних епізодів, сцен та випадкових постатей, що зникали так само раптово, як і з'являлися, то в романі «Селяни» всі численні персонажі, головні й другорядні, виступають з властивими саме їм манерами, поведінкою, жестами, особливостями мови. Композиція роману струнка і викінчена. В перших двох частинах («Осінь», «Зима»), розгортаючи дію в двох планах — в особисто-родинному (стосунки Мацея Борини і Ягни, «злочинне» кохання пасинка і мачухи) та в громадському (боротьба селян з поміщиком за ліс), Реймонт завершує її розмовою сина з батьком, якого смертельно покалічив лісник,— у їхніх словах уже немає злоби, в них бринить тепло, співчуття і взаєморозуміння. Цей епізод є водночас і розв'язкою напруженої дії двох перших частин. У двох інших («Весна», «Літо») розповідь весь час обертається навколо боротьби Ганки за володіння господарством Борини, а також показано поступове переродження Антека в «міцного господаря». І як контраст — дедалі наростаюча загроза розправи з Ягною, яка порушила одвічні устої села. Розв'язкою стає варварська наруга над Ягною і, як наслідок, повернення села в «нормальну» колію життя.