— Змарнували мені корову! — вигукнув нарешті старий, оглянувши Рябу.— Триста злотих, наче в болото. Як до миски, то вас, поганців, багато, а пильнувати хазяйство нікому. Така корова, така корова! Не можна на хвилину з дому вийти, відразу якесь лихо і збиток.
— Адже я з самого полудня копала картоплю,— тихо виправдувалась Ганка.
— Хіба ти коли-небудь щось бачиш! — гукнув Борина люто.— Хіба ти моє добро стережеш?! Така корова, такий скарб! Не в кожному дворі таку знайдеш.
Він бідкався чимраз жалібніше, ходив навкруг корови, пробував підняти її, смикав за хвіст, заглядав у зуби. Але Ряба дихала дедалі хрипкіше й важче, кров з надрізаної артерії вже перестала текти й запеклася чорними згустками. Корова здихала.
— Нічого не поробиш, доведеться дорізати, хоч що-небудь виручиш! — мовив нарешті Борина. Він приніс із стодоли косу, погострив її трохи на камені біля обори, скинув каптан, закачав рукави сорочки і взявся за діло.
Ганка й Юзька голосно заплакали, коли корова, ніби почувши свою смерть, з зусиллям підвела голову, глухо заревла і... повалилася з перерізаним горлом, смикаючи ногами.
Пес злизував кров, що застигла на повітрі, а потім скочив у картопляну яму й загавкав звідти на коней — вони стояли з возом біля тину, де їх залишив Антек, що спокійно стежив, як батько різав корову.
— Не рюмсай, дурна! Батькова корова — не наш збиток! — мовив він з люттю жінці і почав випрягати коні, яких Вітек зараз же повів за гриви до стайні.
— Картоплі в полі багато? — спитав Борина, миючи руки біля криниці.
— Чимало, мішків з двадцять буде.
— Треба сьогодні звезти.
— Еге, звозьте самі, бо я вже спини розігнути не можу та й ноги болять. І підручний кульгає на передню.
— Юзько, гукни з поля Кубу, нехай кобилу запряже замість підручного. Треба звезти картоплю сьогодні, бо може бути дощ.
В ньому кипіла злість і біль; він раз у раз зупинявся перед коровою й люто лаявся, блукав по подвір'ю, заглядав то в хлів, то в клуню, то в стодолу і сам не знав, чого шукає,— так гризла його думка про втрату.
— Вітеку! Вітеку! — гукнув він і став уже скидати широкий ремінь, яким був підперезаний, але хлопець не з'являвся.
Сусіди порозходилися, розуміючи, що така прикрість і збиток неодмінно мають скінчитися прочуханкою, на яку Борина був завжди швидкий. Але старий тільки вилаявся й пішов до хати.
— Ганко, їсти давай! — гукнув він у відчинене вікно невістці і пішов на свою половину.
Хата була звичайна, селянська, поділена навпіл великими сіньми. Задньою стіною вона виходила на подвір'я, а чотиривіконним фасадом у сад і на дорогу.
Одну половину — вікнами в сад — займав Борина з Юзею, в другій жив Антек. Наймит і пастушок ночували в стайні.
В хаті було досить темно, бо невеличкі віконця, що їх затулили стріха і гілля дерев, пропускали мало світла, та й надворі вже смеркало. Поблискувало скло ікон, які довгим рядом чорніли на побіленій стіні. Хата була простора, але її ніби зменшували низько нависла почорніла стеля та величезні сволоки під нею, і вся вона була так заставлена різними речами, що тільки біля великої печі під сінешньою стіною залишалося трохи вільного місця.
Борина роззувся і пішов у невеличку комірчину за перегородкою, причинивши за собою двері. Він відсунув дошку з віконця, і призахідне світло кривавим блиском залляло комору.
Тут було повно всякого мотлоху і зберігалися господарські запаси. На жердках висіли кожухи, червоні смугасті спідниці, білі каптани. На підлозі лежали пасма сірої пряжі, клубки сірої овечої вовни й стояли мішки з пір'ям.
Борина узяв білий каптан і червоний пояс, а потім довго шукав чогось у діжках, наповнених зерном, та в кутку під купою старих ременів і заліза, аж поки почув, що Ганка пішла в сусідню хату. Тоді він засунув дошкою віконце і ще довго порпався в зерні.
А в хаті на столі вже парували страви: з величезного горшка з капустою линув запах сала, так само, як і від яєчні, що в чималому полумиску стояла поряд.
— Де Вітек пас корови? — запитав Борина, відрізаючи величезний окраєць хліба від буханця з решето завбільшки.
— В панському гаю, і лісник його звідти вигнав.
— Сволота, змарнували мені корову!
— Злякалася, мабуть, коли її гнали, і всередині в неї щось перегоріло.
Сучі діти, ці поміщики. Пасовиська наші — так і в паперах чорним по білому записано,— а вони весь час виганяють нашу худобу, наполягають, що пасовиська їхні.
— Інших теж вигнав, а Валекового хлопчика так побив, так побив...
— Ех! До суду треба подавати або й до комісара. Триста злотих корова коштувала.