— Лелека! Ісусе! Як живий, ходить! — вражено скрикнула Юзя. Вона відставила дійницю, присіла навпочіпки перед порогом і дивилася з радістю і здивуванням.
— Ісусе! Та ти справжній механік! І це він сам так ходить, га?
— Сам, Юзю; я його тільки кілочком накручу, то він і походжає, мов пан після обіду... Дивись! — він повернув лелеку, а той, повільно й смішно водночас, підіймав довгу шию, витягав ноги й ходив.
Обоє щиро реготали, втішаючись цим видовищем. Юзя час від часу поглядала на хлопчика з подивом і захватом.
— Юзю! — долинув з хати голос Борини.
— Що? — відгукнулась вона.
— Йди-но сюди!
— Та я корів дою.
— Поглядай тут, бо я йду до війта,— сказав Борина, зазираючи в темний хлів.— Нема тут цього знайди, га?
— Вітека? Ні, він поїхав по картоплю з Антеком, бо Кубі треба було нарізати січки для коней,— відповіла Юзя швидко й трохи злякано, бо Вітек заховався за її спину від страху.
— З нього, поганця, шкуру здерти мало: таку корову змарнував! — бурчав Борина, повертаючись до хати.
Тут він одягнув новий білий каптан, обшитий по швах чорною тасьмою, високий чорний капелюх, підперезався червоним поясом і пішов берегом до млина.
«Роботи ще скільки! Дров привезти треба... сівбу не скінчили... капуста в полі... листя на підстилку не привезли... Під картоплю треба було б зорати, та й під овес непогано. А ти тягайся по судах. Господи Ісусе, ніколи чоловік всієї роботи не переробить, завжди, як той віл в ярмі... Ні виспатись нема часу, ні відпочити... — міркував він.— А тут ще й суд цей... Вигадала, стерво, наче я з нею спав... Щоб тобі язик відсох... Шльондра, сука!» — він сплюнув від злості, набив люльку махоркою і довго витирав зволоженого сірника об тин, поки той не спалахнув.
Пихкаючи час від часу димом, Борина поволі йшов дорогою. Нили кістки, а жаль за коровою раз у раз гриз йому серце.
«А тут ні злість зігнати нема на кому, ні душу вилити... Один, як пень. Сам про все міркуй, сам розумом розкинь, сам усього пильнуй, мов той пес. І нікому слова сказати, нема нізвідки ні поради, ні допомоги: скрізь самі тільки втрати та збитки... Всі скубуть тебе, мов ті вовки вівцю,— так і дивляться, щоб розірвати на шматки».
На селі вже було досить темно, з прочинених дверей і вікон, бо вечір був теплий, виривалися відблиски вогню й чути було запах вареної картоплі чи затірки з салом. Де-не-де хазяї вечеряли в сінях або на дворі. Чути було брязкіт ложок і розмови.
Борина йшов дедалі повільніше. Його мучила досада. А потім зринули спогади про покійну жінку, яку він поховав навесні.
«Ох... була б жива небіжка, не проти ночі згадуючи, не трапилося б такого лиха з Рябою. Хазяйка була, господиня! Хоч і буркотуха, і лайлива, доброго слова, було, нікому не скаже — і з жінками завжди гризлась... А все ж таки хазяйка, дружина...»
І, пом'янувши її таким чином, він побожно зітхнув. Жаль ще дужче став його гризти, бо він згадав, як було раніше.
«Прийдеш, бувало, з роботи, втомлений, то вона й нагодує ситно, і ковбаси частенько крадькома від дітей підсуне. А як господарство йшло! І телята, і гуси, і поросята... Кожного ярмарку було що везти в місто, і готівка завжди була від самого приплоду. А вже капусту з горохом ніхто не міг так приготувати, як вона.
А тепер що?
Антек усе собі тягне, коваль теж тільки й дивиться, аби щось ухопити. Юзька? Юзька ще дурна — полова в голові, та й не дивно, дівчиську лише десятий рік пішов. Ганка ледве ходить, хворіє завжди, а зробить стільки, як кіт наплаче.
Ото й марнується все... Рябу довелося прирізати, в жнива кабанчик здох... Ворони гусенят перехапали, ледве половина залишилася. Стільки втрат, стільки збитків. Мов крізь сито все протікає, мов крізь сито...»
— Не дам же вам нічого! — раптом майже вголос вигукнув Борина.— Поки ноги мої ще ходять, не запишу на вас ні морга; на хліб до вас не піду. Нехай тільки Гжеля додому з солдатів повернеться, відразу накажу Антекові на жінчине хазяйство переходити... Не дам нічого...
— Слава Ісусу! — обізвався біля нього чийсь голос.
— Навіки слава! — машинально відповів Борина і звернув з дороги в широкий і довгий провулок, бо війтова хата стояла трохи віддалік.
У вікнах ще світилося. Загавкали собаки. Борина увійшов просто в хату.
— Вдома війт? — спитав він у товстухи, яка, стоячи на колінах біля колиски, годувала дитину.
— Зараз повернеться, поїхав по картоплю. Сідайте, Мацею. От і він теж мого дожидає,— показала вона рухом голови на діда, що сидів біля печі. Це був сліпий жебрак, якого водив собака. Червонясте світло скіпки яскраво освітлювало його велике виголене обличчя, голий череп і широко розкриті, запнуті більмами очі, що нерухомо застигли під сивими кущуватими бровами.