— Звідки бог несе? — спитав Борина, сідаючи біля вогню напроти діда.
— З білого світу. Звідки б ще, господарю? — відповів той поволі, стогнучи жалібним голосом жебрака, підставляючи ближче вухо й простягаючи Борині свою табакерку.— Беріть, господарю.
Мацей узяв чималу щіпку й чхнув аж тричі, та так, що йому сльози набігли на очі.
— Міцний, холераї — Він рукавом витер очі.
— Будьте здорові. Петербурзький, він на очі корисний.
— Заходьте завтра до мене. Я корову дорізав, то якийсь шматок і для вас знайдеться.
— Бог вам віддячить... Це Борина, здається, га?
— Авжеж. Як це ви пізнали?
— З голосу, з розмови.
— Що там у світі чувати? Адже ви скрізь мандруєте.
— А що б там чувати? Де добре, де погано,— різне буває. Так воно вже в світі заведено. Всі стогнуть та нарікають, як треба дідові щось подати, але на горілку в усіх є.
— Правду кажете.
— Охо-хо! Скільки років людина блукає по тій святій землі, чого тільки не побачить!
— А де ж той хлопчик, що вас улітку водив? — запитала війтова жінка.
— Утік, поганець, утік від мене, та ще й мої торби обчистив. Було в мене трохи нажебраних грошенят; ніс я їх у Ченстохов, молебень божій матері відслужити. А він, поганець, поцупив їх та й утік від мене! Тихо, Буреку, тихо! Це, мабуть, війт іде.
Старий смикнув за мотузок, і собака перестав гарчати. В хату справді зайшов війт. Він жбурнув батіг у куток і ще з порога заволав:
— Жінко! їсти давай, бо я голодний, як вовк! Як ся маєте, Мацею? А вам чого, діду?
— Я до вас — про мою справу поговорити, що має відбутися завтра,— почав Борина.
— Я почекаю, пане війте. Накажете в сінцях — і там добре, а залишите мене, старого, біля вогню — посиджу. А дасте мисочку картоплі чи хліба шматок — молитву за вас прочитаю або дві, так само, як за тих, хто гроші подає.
— Сидіть, сидіть, дадуть вам повечеряти, а схочете, то й заночуєте.
Війт сів за полумисок, у якому парувала товчена картопля, рясно посилана вишкварками. В другому полумиску господиня подала кисляк.
— Сідайте, Мацею, з нами попоїсти, що бог дав,— запрошувала війтова жінка, кладучи третю ложку.
— Спасибі. Я, коли з лісу приїхав, наївся досхочу.
— Дарма, беріться за ложку. Ще раз поїсти не зашкодить, вечори тепер уже довгі...
— Від довгої молитви та великої миски ще ніхто не помирав,— додав дід.
Борина ще відмовлявся, але смачний запах сала так лоскотав ніздрі, що він сів до столу і почав їсти, повільно, статечно, як того вимагала чемність.
Війтова жінка раз у раз уставала, підбавляла картоплі, підливала кисляку.
Дідів собака весь час неспокійно крутився і жалібно скиглив від голоду.
— Тихо, Буреку, господарі ще їдять... І тобі дадуть, не бійся,— заспокоював його дід, жадібно вбираючи ніздрями смачний запах і гріючи руки біля вогню.
— Це Євка на вас подала,— почав війт, трохи підживившись.
— Вона, вона! Бреше, наче я їй зароблених грошей не віддав! А я віддав, як бог свят, та ще й зверх того від щирого серця подарував ксьондзу за хрестини мішок вівса.
— Вона каже, ніби дитина ця... від вас.
— Во ім'я отця і сина!.. Здуріла вона, чи що!
— Еге, виходить, ви, хоч старі, але ще мастак на такі справи.— Війт із жінкою почали сміятися.
— Старий ще краще зуміє, бо він досвід має, знає, що й до чого,— шепотів дід.
— Бреше вона, як собака, я її не чіпав. Щоб я таку погань... З голоду під тином здихала, скиглила, щоб я її в найми взяв за самі харчі та за куток для спання, бо вже на зиму заходило. Не хотів я, та покійна жінка причепилась: «Візьми її, згодиться в хаті. Ніж когось наймати, своя напохваті буде». Я не хотів, бо зима, роботи ніякої нема, та й коло миски на одного їдця більше. Але жінка наполягала. «Не турбуйся, вона, мабуть, уміє і вовну прясти, і полотно ткати, посаджу її, нехай тче, все користь якась буде». Ну, вона й залишилась. Тільки підхарчувалася, відразу й байстря привела... А від кого — різне люди говорять.
— Вона каже, що ваше.
— Приб'ю її, поганку, як суку!
— Але до суду вам доведеться піти.
— Піду. Спасибі вам, що сказали, бо я думав — вона гроші править. У мене свідки є, що я їй заплатив. От підла дівка! Старчиха! Господи Ісусе, яка напасть, сили моєї більш немає. Корова пропала, довелося прирізати, роботи стільки, а тут чоловік один як палець.
— Життя у вдівця — як серед вовків вівця,— знову сказав сліпий.
— Про корову я вже чув, казали мені ще в полі,— зауважив війт.