– «Готово, пані.»
– «Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.»
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела її у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»
– «Даремно гукаєш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!»
– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.
– «Ні, не почують.»
– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»
– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!»
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
– «По чім у вас косять?» спитав Джур.
– «Вони в мене не за гроші,» одказада Жучиха, «а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.»
– «Як же так, що за гроші б сходнійше, аж ви ім нічого не платите?»
– «Не плачу грішми, за те вже горілки настачаю в-волю. За гроші коли косять, так чотири порциі в день зовсім доволі; а на толоці – що ручка, так и корячок; а за стравою по два корячки; ну, за вечерею и повечерявши пють вже без счоту, хто скілько здужає.»
– «Пють,» всміхнувся Джур, «а про те и байдуже, як од сего шкодять здоровю.»
– «Куди вам!» сказала Жучиха; «вони про се и думки не мають.»
«Як же ім и думать про се, коли вони з роду сёго й не чули; а до того треба сказать,» вмішався Жук, «що у іх горілка лікарство: заболить живіт – чарку горілки; стане нудно – знов горілки.»
– «Се – правду ти кажеш, синку!»
Повечоріло. Сонце сховалось за гори спочивать після довгого петрівского дня. Косарі повечеряли, випили добре, подяковали за хліб-сіль, позбивали коси, взяли клепачки, бруси, мантачки и разом усі рушили. Жучиха з панночками поіхала по переду, а паничі пішли у гурті з косарями.
– «Нуте, хлопці! пісню!» гукнув отаман. «А де ти – Василь Дорошенко! виходь на перед, та починай!»
– «Якоі-ж, дядьку?» спитав молодий паробок, котрого кликав отаман.
– «Яку знаєш.»
– «Хиба я іх мало знаю!..»
– «Заводь такоі, щоб усі знали, щоб ніхто не мовчав.»
– «Добре, дядьку!.. Нуте, хлопці! чи усі знаєте березу?»
– «Усі! усі! заводь!»
И слідом за тим зарокотіла на чистім полі сотня голосів як один, співаючи: «Гей! гук! мати гук! де козаки пють!»
«Ну, синку!» говорила того-ж вечера Семенові мати. «Як же я рада, що ти скінчив своє вченє… Тепер ти домовати меш?»
«Домовати му, матусю!»
– «Ото й добре! пора вже зняти з моіх плечей клопіт по хазяйству… Хазяйнуй, синку, а я спочину.»
«Е, ні! тривайте, матусю! дайте трохи подивиться до хазяйства… Я вчився римскому праву, а тут треба не ёго, а що инче… треба повчиться аґрономїї; а то часом з горяча так нахазяйную, що и кури сміяти муться.»
– «Ну, нехай же ось як буде,» сказала мати: «до того літа ти тілько запомагай мені, та придивляйся, а літом – годі! сам хазяйнуй! Я стара людина… пора спочить.»
«Нехай буде по вашому, матусю!.. а тепер: добра ніч! спать хочеться.»
– «Добра ніч, синку! спи з Богом! Огради тебе Господь силою чесного и животворящого хреста!» Жучиха перехрестила сина, поціловала ёго у голову и додала: «вам обом послали постіль у кабинеті.»
«Добре, матусю, дякую!»
Попрощавшись, Жук и Джур пішли спати и незабавом спали вже – наче ті праведники.
Уся Жуківка спить: тілько біля болота не сплять жаби, квакаючи и кваканє іх розноситься по всему селу… Де-не-де загавкає собака… А люде сплять: день стомив и старого и малого: кого спека и робота, кого лихо…
Нехай вже вони сплять, а ми тим часом роскажем своёму читателеві про рід наших знаємих: Семена Жука, ёго матери и сестер.
III
Прадід Семена Жука був родом з Муромщини, міщанин, коробейник; звався він Петром Носаревим. Що зими появлявся з своєю коробкою у Батурині и відсіля розносив свій крам по селам и хуторам Украіни. Носарев був високий, стрійний, чепурний паробок; але, як на диво, був такий смуглявий, такий чорноволосий, що Батуринці продражнили ёго жуком: так вже й зостався и він и увесь нащадок ёго жуками. Живучи у Батурині на кватирі у козака Бовкуна, молодий коробейник закохався у молоду Бовкунівну Одарку. Одарка й собі вподобала коробейника. Носарев посватався до неі. Куди! старий Бовкун и слухать не хотів! «Щоб моя дочка, козацька дитина, та стала дружиною кацапа!.. Ні! ні! сёго з роду, з віку не було и не буде!.. Викинь, дочко, з голови отсі дівочі думки… Покіль я живий – не будеш кацапкою.» Так одрізав старий Бовкун.