І ось настав моторошний момент, коли нитка закінчилася. Це була тонка, міцна нитка, пам'ять про дім, і поки блукальці тримали її в руках, вони ще відчували якийсь зв'язок із зовнішнім світом. Отже останній зв’язок обірвався!
Що робити?
— Безглуздо повертатися назад, — сказав Фред. — Який сенс ходити по одному колу. Покладемося на крейду.
— А у тебе ще великий шматок? — запитала дівчинка.
— Я вчора надто щедро малював позначки, — зізнався Фред. — Але тепер буду ощадливіший. Писатиму так, аби тільки можна помітити.
Мандрівка тривала. Прохід усе знижувався, вів углиб. Значно потеплішало. Еллі вже не куталася так мерзлякувато в хустину, а Фред розстебнув куртку. Тільки Тотошко у своєму кожусі почував себе, як і раніше. Вологість повітря збільшилась, по стінах коридора текли струмені води, а на дні печери жебонів струмок.
Тепер уже дітям не загрожувала загибель від спраги, і вони досхочу напилися. Вода нагадувала мінеральну, вона шипіла бульбашками газу.
ЧОВЕН ЗНАДОБИВСЯ
е години зо три ходу — усе донизу и донизу — і мандрівники ступали у воді вже по кісточки. Ручай своїм веселим дзюрчанням розважав їх і відганяв похмурі думки. Для Тотошка ручай став надто глибоким, і Еллі взяла його на руки. Фред відібрав у неї сумку з провізією.
Тим часом потік ставав усе глибшим: вода досягла вже колін, добиралася до пояса…
— Стій! — сказав Фред, і Еллі зупинилась. — Я просто дурний. Несу чемодан, а чемодан повинен нести нас усіх.
— Ти хочеш зібрати човен? — зраділа Еллі, яка дуже втомилася на довгому шляху, хоча і не зізнавалася в цьому.
— Звичайно! — відповів хлопчик. — Тримай смолоскип.
Збирати в таких умовах човен було надзвичайно важко і навіть небезпечно Варто було Фреду упустити у воду якийсь гвинтик чи гайку, і все пропало б. Але діти помітили виступ на стіні, посадили туди Тотошка, поклали провізію і Еллі стала допомагати братові. Човна склали благополучно.
Фред примостився на кормі на ящику з веслом, Еллі залізла всередину з Тотошком і речами. Її завданням було освітлювати дорогу наскільки це дозволяло димне світло смолоскипа.
Тепер мандрівка стала зручнішою. Не доводилося брести у воді, намацуючи ногою слизьке дно і щохвилини ризикуючи впасти. Човен з дітьми швидко плив, але куди… Фред і Еллі намагалися не думати про це.
Ручай заповняв весь коридор, тепер він більше був схожий на маленьку річку, в яку з бокових проходів вливались притоки-струмки.
Стіни коридора раптово розсунулися, і попереду діти побачили грот. Його розміри важко було визначити у мороці, який не могло розігнати світло смолоскипа, але грот здавався дуже великим.
— Ми не рушимо далі, — мовив Фред. — Треба тут заночувати.
Вони підпливли по краю підземного озера, що наповнило грот, знайшли похилий берег, витягли. човен і після скромної вечері, вдосталь запитої водою, вклалися на нічліг.
Спати було тепло, але Фред прокинувся і довго розмірковував над тим становищем, в яке вони мимоволі потрапили.
Що робити? У них було тільки два виходи. Повернутися до завалу й чекати, доки їх відкопають, або пливти далі підземною річкою. Повернутися це визнати свою поразку, вже незважаючи на те, що сидіти склавши руки взагалі страшно. Йти вперед — це боротьба. Краще боротися!
З такими думками Фред заснув міцним сном.
Розбудив дітей не світанок, якого темна печера не бачила за мільйони літ свого існування, не холод, бо в печері було тепло. Їх розбудив жалібним скавулінням голодний Тотошко.
Фред запалив смолоскип, невдоволено похитав головою: сірників зоставалось не вельми багато. Ще одна небезпека, наче і без неї їх було мало…
Продовольчі порції ще скоротились, і після сніданку діти рушили далі. Цього дія з підрахунками Фреда, вони пройшли не менше, як 50 миль. З підземного озера річка витікала ширша і глибша від попередньої. Вона швидше несла свої бурхливі води.
Десь опівдні блукальців спіткав небезпечний момент, коли здалося, що їм загрожує загибель або безкінечно повільне повернення назад до обвалу, що знову ж означало смерть.
Уже кілька разів склепіння печери над річкою так знижувалося, що Фреду й Еллі доводилося дуже нагинатися. Але такі місця залишалися позаду досить швидко. Та ось склепіння почало опускатися так низько, що між водою і кам'яною стелею залишилася одна вузька щілинка. Потік вирував на бистрині, затиснутий зусібіч камінням.