— Одне питання! — на трибуну вийшов довгий і худий лікар Робиль. — Шановний Арриго говорив дуже добре, але хай він відповість, як ми зможемо жити у горішньому світі з нашими слабкими очима?
— Дозвольте, дозвольте! — з натовпу кулькою викотився товстенький лікар Бориль. — Ставлячи так запитання, шановний лікар Робиль виявив повне неуцтво з питань медицини.
Робиль сердито фиркнув. Суперництво, що почалося століття тому між предками двох лікарів, докотилося і до нащадків.
— Неуцтво? Доведіть! — крикнув Робиль.
— Так, неуцтво! — сміливо заявив Бориль. — Очі наших предків звикли до сутінків Печери, наші очі звикнуть до яскравого світла горішнього світу. І в мене є доказ. Громадянин Веньєно, прошу вас вийти сюди!
Наперед вийшов чоловік в одязі орача.
— Ось цей громадянин, — продовжував Бориль, — уже два тижні живе нагорі. Вдень він переховується в темному шатрі, а вночі виходить, і коли сходить вранішня зоря, він усе довше і довше залишається надворі. У цьому полягає придуманий мною дослід. Ну як справи друже Веньєно?
— Та так, звикаю помаленьку, — зніяковіло відповів Веньєно. — Вчора ледь не до сонця залишався на вільному світі… І нічого!
Грім овацій був нагородою сміливому орачу, а приголомшений Робиль заховався в юрбі.
Ще одне важливе питання вирішилося на мітингу. У Печері були багаті поклади металів, а горішній світ таких багатств не мав. Як тут бути?
Слово взяв один з рудокопів.
— Ой хлопці, про що мова? Невже для себе не попрацюємо? Адже це не те, що на королів спини гнути… — На оратора з усіх боків зашикали, і він прикусив язик, спохопившись, що бовкнув зайве. — Я хочу сказати, що ми згодні працювати почергово. Адже два місяці на рік можна в шахті покопатися, зате солодшим буде відпочинок нагорі!
— Правильно! Правильно! І ми працюватимемо по черзі! — загули ливарники.
Так народ сам вирішив усі найважливіші питання, і Печера почала порожніти. Колишні рудокопи і землероби потяглися до яскравого сонця, до голубого неба, до вільного повітря і благословляли події, які принесли їм звільнення від похмурого існування в підземних безоднях планети. Перевиховані, які не зазнали в житті злигоднів, правда, не зовсім розуміли радощі інших, але їм теж нагорі сподобалося більше, ніж внизу.
ПОВЕРНЕННЯ
вичайно, Еллі і Фред не чекали, поки закінчиться перевиховання всіх, хто спав, і поки завершиться загальне переселення. Час було повертатися додому, до сімей, які їх оплакували.
Перед від'їздом Еллі вирішила побачитися з королевою польових мишей Раміною: дівчинка знудьгувалася за доброю маленькою феєю. Але спочатку Еллі попросила брата, щоб той якнайміцніше прив'язав Тотошка до дерева.
Цього разу свисточок спрацював безвідмовно: трава зашурхотіла під тоненькими лапками, і перед Еллі появилася Раміна у золотій короні на голові; її супроводжували фрейліни.
Тотошко загавкав і завовтузився на прив'язі, а Фред Каннінг дивився широко розкритими очима: хлопчик знав, що це диво, яке він бачить, — одне з останніх чудес чарівного світу, куди його закинула доля.
Миша забалакала смішним тоненьким голос ком:
— Ви кликали мене, люба сестро?
— Так, ваша величносте! Я дуже скучила за вами і хотіла побачити вас перед тим, як покинути Чарівну країну.
— Дуже вдячна за пам'ять, тим паче, що це наше останнє побачення, — сказала королева.
Я більше не повернусь сюди?
— Наш рід наділений передчуттям майбутнього, і це передчуття підказує мені, що вас чекає довге і світле життя у рідній країні. Але ваших друзів ви вже не побачите ніколи.
Еллі заплакала:
— Я так нудьгуватиму без них…
— Людська пам'ять милосердна, — сказала Раміна. — Спочатку вам буде дуже сумно і гірко, а потім на допомогу прийде забуття. Минуле сповиється серпанком, і ви згадуватимете його, як химерний сон, як милу давню казку.
Дівчинка спитала:
— Чи можу я сказати Страшилові, Дроворубові і Левові, що покидаю їх назавжди?
— Ні, — відповіла фея. — Вони такі добрі і м'якосердні створіння, що це дуже засмутить їх. Залиште їм надію. Надія — велика втіха в печалі…
Можливо, мудра миша сказала б Еллі ще багато добрих слів, але в цей час Тотошко зірвався з прив'язі, і Раміна з почтом зникла. Фред довго стояв у подиві.
— Знаєш, сестро, — мовив він, — з усіх неможливих чудес цього неможливого світу те, яке я зараз бачив, по-моєму, найнеймовірніше… І ти мені пробач, — зніяковіло додав він, — за те, що я над тобою трішки посміювався…