— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.
— Авжеж.
— Звідки ж воно котитиметься?
— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.
— З глузду з'їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.
— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, — Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.
— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.
— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.
— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м'ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують…
— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.
— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.
— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?
— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.
— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.
— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.
«Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили…»
Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.
— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. «Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде». Люди, дурні, й вуха розвісили. «Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти».
— З моєї комори?
— Ага.
— Збіжжя, кажуть, візьмуть?
— Збіжжя.
— Семирозум завтра збирається летіти?
— Завтра під вечір, щойно Місяць з'явиться.
— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.
— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.
— А міністром хочеш бути?
— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала…
— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?
— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав…
— З богом!..
Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м'яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дерев. Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п'янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з'явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.
Хутір справді показався скоро і зовсім несподівано. Виходжу на узлісся, і раптом в очах аж спалахує від зеленого. Ген, ген, аж до нової стіни дерев зеленіє озимина! Колись, у дитинстві, наша дитяча ватага раз чи двічі забрідала сюди, шукаючи білих грибів. Тоді, я добре пам'ятаю, посеред цього оазису була чимала місцина з ямками, обривком зарослої шпоришем вулиці, декількома бовдурами, визирали з бур'янів; трішки збоку темніли мерхлі хрести старого цвинтаря.
«А ми колись тут жили! — гукнув тоді котрийсь з хлопчаків. — Тільки ще мене не було. Батько з матір'ю ще до війни, як колгосп складався, до села переїхали».
Я не повірив об ту пору, як можна було жити так далеко від села. Я був у тому віці, коли рідне село ще є центром всесвіту і все, що поза ним, стоїть на самісінькому краю землі.
Тепер не лишилося жодної пам'ятки про Семирозумів хутір. Жита обіцяли бути добрі: зелень рівна, густа. Тільки під самісіньким лісом бовванів червоним дахом будинок. Понад зеленим морем я пішов у той бік. І з кожним кроком серце моє билося все швидше. Лаяв себе останніми словами, але не допомагало. Справді, дурень. Ніби я підходив до халупи Дениса та Мотрі, і зараз, ось тільки промину трухлявий хлівець, на світ з'явиться крутий лоб бугая… Я таки звик до людей, що жили тут півстоліття тому. Таки зжився. І хоч досі зустрічався в селі з колишніми хуторянами, але то були ніби вихідці з іншого світу, в існування якого навіть гаразд не вірилось. Тепер я йшов по землі, що її топтали колись Філарет, Семирозум, Данило, Іван, Рута, Денис Бугай, і наближався до обійстя Денисового сина. Було чого хвилюватись.
Садиба лісника обнесена високим парканом. Поверху п'ється колючий дріт.
«Мабуть, од звірів. Ліс», — подумав я.
Хлівець, скоріше не хлівець, а сарай, на дві половини, складено з добрих колод.
«Жоден бугай вже не проломить», — знову подумалось мені.
Про будинок і казати нема чого. Мабуть, що й Філарет би позаздрив.
Під двором лежала деревина, взята на скаби. Певно, колгоспна.
Я шукав щілини в паркані, але марно. Тоді став навшпиньки, зазирнув у город: ближче до будинку ряснів молодий сад, неподалік од мене невисокий, уже пізніх літ чоловік — у шапці, ватянці й високих, до колін, чоботях, розкидав гній.
— Драстуйте, — гукнув я, хапаючись за край паркана, бо зомліли ноги. — Можна до вас?
Наступної миті на ґанок будинку ступила жінка, уся в темному, відро в руці, і застигла, пильно дивлячись у мій бік.
— Я зараз, — відповів чоловік.
За парканом рипнула дерев'яна защіпка, потім ще одна, тоді неждано, метрів за три од мене, відсунулись дошки і чоловічок виринув на білий світ.
— Здравія желаю. Хто будете? З какої організації?
Денисів син намагався говорити зі мною якимсь канцелярським суржиком. Певно, вважав, що це додасть йому ваги. А може, з поваги до моєї, ще не відомої йому посади.
— Я — так, не з організації, вчитель, — зніяковів я, і моє серце стало битися рівніше. — Ішов мимо, сірники скінчились, припалити захотів.
— Не потребляю, — з гідністю сказав Денисів син. — Для здоров'я сильно вредно. А куди ж ето ві ідьоте, што мимо?
І тут я помітив його важкий, недовірливий, підозрілий погляд з-під рудих брів.
— Так, прогулююсь. Тут, кажуть, колись хутір був?
— Був.
— Ще трохи і за вашої пам'яті?
— І за моєї, — все більше хмурнішало обличчя мого співрозмовника.
Певно, лісник мав підстави тривожитись. Що ж, це його справа. А мені розхотілося питати про хутір, про Семирозума, про Марію, навіть про Дениса Бугая. Розхотілось — тільки й всього. Я вже аніскілечки не хвилювався. Навпаки, легке розчарування порожнило груди.
— Що ж, коли немає припалити — прошу вибачити, — мовив я і облишив Денисового сина. — На все добре.
— До свідання, — буркнув він, стежачи за кожним моїм рухом.
Я ішов не обертаючись. Але довго відчував на собі колючий погляд. Уже з узлісся зиркнув на садибу лісника. Потаємна хвіртка не зяяла в паркані, жінка в темному все стояла на ґанку, до неї підійшов син Дениса Бугая, вони про щось говорили і обоє дивились у мій бік.