Лісові люди…
Гострокрилий птах, підсвічений останніми променями сонця, червоною тінню висів у блідо-зеленому небі. Виточені з берези колеса його, здавалось, ледь торкалися гребеня Філаретової клуні. Справді, великий талант носив у собі Семирозум, бо ще не рушив з місця його самольот, а хуторянам, що зібралися внизу, на Філаретовім городі, бачився в нестримному леті, якому немає спину.
Семирозум, одягнений у найсвятковіші штани свої — полотняні, з власною рукою набитим узором, — і білу сорочку, закинув на плече торбу з харчами (усім хутором збирали Матвія в далеку дорогу, зносили, що в кого було: той окраєць хліба, той цибулину, той сиру чи молозива) і ступив до дружини та сина.
Пріська заголосила, аж відлупило в лісі:
— Ой, Матвійчику, не вернешся, не вернешся, серце моє біду чує…
Данило стояв незворушно, тільки обняв старого за плечі і проказав стиха:
— Може, ще подумаєте, га, тату?
Нічого не відповів на те Семирозум. Ступив у коло, мовив глухо:
— Чекайте, люди. Я — повернуся…
Пішов до драбини. Пріська кинулася слідом:
— Матвієчку!
— Угомонись, жінко. Спішити треба. Зараз Місяць з'явиться. Поки низенько — швидше долечу…
Виліз на клуню. Став на гребені, високий, плечистий, гарний.
Сонце пірнуло в темне урвище. Блідий, жовтуватий Місяць-повня виплив з-за лісу.
Матвій Семирозум вклонився на чотири боки:
— Простіть, люди, коли що не так…
Як не поспішав Денис, як не просив отамана Кушнірових людей підганяти коней, уже сутеніло, коли загін вигулькнув з лісу і наблизився до хутора.
Сторожким поглядом шаснув Бугай по дахах хутірських хат, по Філаретовім обійсті і раптом весь скинувся: на гребені Філаретової клуні стояв Матвій Семирозум і вклонявся на схід і на захід, на південь і на північ. Поруч нього стояло щось химерне, схоже на птаха, тільки на колесах. Крила тієї химери, здавалось, уже розсікали надвечірнє повітря.
У загоні теж помітили те диво, тривожно загомоніли, хльоснули по конях.
Вхопившись за гриву шолудивого Кушнірового коня, трусився біля отамана Денис.
Повний, примарний Місяць захилитався на вершинах дерев.
Семирозум ступив до свого птаха. І тоді давній страх стрепенувся в Денисові, давня жадібність, давня мрія підхопила й завертіла його у пінистому вирі злості та ненависті. Не пам'ятаючи себе, Бугай несамовито закричав у надвечір'я:
— Стріляйте! Це — він, він! Полетить! Стріляйте!
Отаман, сколихнутий Денисовим криком, кинув на плече приклад гвинтівки.
Бабахнув постріл.
Місяць здригнувся, а за мить знову незворушно плив у сизому небі.
Звечоріло уже, коли Іван наблизився до хутора.
Чорні скелети дубів велично підпирали свіже, аж зеленкувате весняне небо. Надвечір ще гостріше пахло розпуклими бруньками, першою лісовою травою, вагітною землею.
Часом Іван забувався, і його одвиклі від селянської праці, розм'яклі долоні стискали перетинки костурів, ніби чепіги плуга. Губи ворушились, готові породити нетерпляче хмільне: «Н-но…» Натомість з них уривався стогін: сира земля не тримала костурів, вгиналась і дерево гостро натискало в розтерті до крові пахви — другий день шкандибав Іван до хутора. Тоді опам'ятовувався і починав гадкувати які дерева будуть за поворотом лісової дороги, — перевіряв себе. Заплющував на хвилю очі — бачився молодий, струнконогий березнячок.
Дорога справді повертала в березовий гай, тільки повирубаний за воєнні роки та й не вельми вже молодий. Берези біліли поважні, статечні.
«Усе забуваю, що минуло чотири роки, — думав Іван і серце його солодко-гірко завмирало: — Які там вони, дітки мої? А Марія?.. Ще проминути осинничок, а за ним хутір. Філаретові двори обійду. Коли навпрошки — близько».
Він звернув в осинник в надії на свою пам'ять. Тут мала бути стежка. Ще з Таврії щоосені вертав нею.
Дивно, скільки гнилих окопних днів мріяв про ці хвилини, бачив в уяві цю стежку, на яку зверне, переклавши речовий мішок на інше плече, тоді кожен рух розквітне казковими барвами, а зараз усе якось звичайнувато. Тільки груди глухо, щемко стугонять.
Стежка справді вервечилась крізь осинник, але вже прострочена молодим пагінням — мало хто приходив з далекий країв за ці роки, — і незабаром Іван заблукав у синіх сутінках.
Прислухався — десь валували пси і глухо долинав людський гомін.
Пішов на ті голоси, зі злістю продираючись крізь осинникову парость. Здається, ще ніколи так не поспішав. Ніби раптом злякався, що може припізнитись.
Вийшов прямо до Філаретових клунь. Хлюпнуло в очі: натовп, Матвій Семирозум на гребені клуні, рожева подоба птаха…
Саме тієї миті гримнув постріл і гучні виляски покотилися попід лісом, сколихнули Івана…
Розкинувши руки, Матвій Семирозум повільно і довго падав на гребінь клуні.
Повалився горілиць, мовчазний і незворушний, як Місяць над лісом. Дивився мертвими очима в небо, що запалювало перші зірки.
Тоді до людей долинув звук пострілу.
Сколихнув, скаламутив.
Тієї ж миті вуличками хутора, городами, дворами з гуком та улюлюканням промчали вершники, узяли гурт у тісно коло.
Пріська лежала на землі без пам'яті.
Данило спружинив усім тілом і рвонувся назустріч кінському храпу.
Але чиїсь руки лягли на його плечі:
Озирнувся: крізь сиву млу помсти — обличчя Івана.
— Пізно… — прошепотів Данило. — Пізно ти вернувся, Іване…
— Не пізно, — важко видихнув Іван, рвучи костури з глевкої землі. — Не пізно… Усе ще тільки починається…
Наступного дня, вранці, отаман з двома в чекменях переступив поріг Філаретового дому.
— Хазяїне! По твоєму слову привів півсотні вояків. Годуй соколів!
Засмоктало у Філарета під грудьми. Кинув за вікно в бік хутора:
— Вони — бунтівники. З них, розумників, — і по шкурі…
— Дивились уже… Самі миші в засіках. А корови — кістьми торохтять. Ми ж не пси, щоб кістки гризти. Чи як думаєш, хазяїне?
Ще дужче засмоктало під грудьми в Філарета. Аж з обличчя змінився: ось тобі й рятівники, тряси гаманцем, це ж два добрих воли віддай…
І раптом у голові нагло блиснула думка. Попросив отамана до іншої кімнати, зашепотів на вухо:
— У мене дещо для вас особисто знайдеться… Маленький подаруночок, по наших достатках, звісно, як рятівникові. А для гурту вашого у Денисовім хліві пошукайте. Бугай же там вгодований, аж лисніє. Це в того, що вас вів. Такий він чоловік — сьогодні вашим, завтра нашим… Кушнір не заступатиметься…
Бугаєві Мишку обридло жувати сухе й шорстке болотяне сіно.
А крізь щілини в стіні — дразливий запах молоденької трави — з лугів, зеленого листу — з лісу, розбудженої після лютих хуг та морозів землі — з городу.
А ще — гомін. Ніби череда йде селом — валують пси, кричать пастухи, посвистують батоги, чиргикають об дорогу копита корів, перегукуються через городи молодиці.
Мишко щосили гупає лобом у стінку: тріск, шелест сухого соняшничиння і яскраве світло весняного дня — в бугаєві очі.
Неподалік Денисового двору, біля крайньої Філаретової клуні, — прип'яті коні, чужі люди, гамір, свист. Збиваючи чобітьми зеленкуватий мох, двоє деруться по солом'яній покрівлі до гребеня. На гребені стоїть щось біле, рогате, з колесами, ніби в тачки. Двоє людей беруться за широкі роги того дива й штурхають його вниз. Лопотять колеса по даху, не бачене досі Мишком створіння відривається од стріхи, перевертається у повітрі, тоді хилиться набік і з гуркотом, та тріском заривається одним рогом у город.
Ті, що внизу, дістають довгі, блискучі ножі, шмагають ними по білих рогах, топчуть те створіння ногами.
Тоді хтось із чужих смикає із стріхи віхоть, блимає вогником і підносить до порубаних рогів. По городу стелиться білий дим, далі вогонь весело й бездумно смокче роги.
— Смаженю! Смаженю! — кричать у натовпі.