Гурт людей прошкує до Денисового хлівця. Вчувши запах незнайомців, Мишко круто вигинає шию, настовбурчує роги. З хати підтюпцем спішить Денис.
— Думаю, ти будеш радий подарувати рідному воїнству свого бугая? — каже передній у високій сірій шапці.
— Рятуйте! Грабують! — волає Денис і стає між гуртом та хлівцем. — Кушнір мене знає! Він міністра мені обіцяв!..
Передній ступає кілька кроків до Мишкового господаря і, майже не розмахуючись, б'є його, в щелепу.
Тіло Дениса розпластується на чорній землі. Той, що ударив, бере Денисову руку і по хвилі кладе йому на груди.
— Хлипкий був чоловічок!..
— А-а-а-а! — не своїм голосом кричить на ґанку Мотря.
Гурт рушає далі, просто в почервонілі Мишкові очі.
Бугай реве, гребе ногами підстилку і навалюється грудьми на стіну хлівця. Стіна тріщить, подається, вже передні Мишкові ноги на волі, вже чужий дух прямо в ніздрі…
Тоді щось гостре й болюче вибухає в руках переднього, червона віхола вирує в Мишкових очах, а за хвилину — пітьма…
В хаті вже темнувато, але Марія не запалює світла, хоч їй і хочеться зараз світла, хочеться дивитись на чоловіка, на людей, що сидять попід стінами. Так рідко в останні роки її хата мала гостей. Тільки Іван забороняв світити. На вулиці тихо-тихо, і зненацька кінський тупіт повз вікна: Кушнірові люди гасають по хутору, мов навіжені, мабуть, шукають, де похмелитися. Тоді поріг Маріїної хатини теж переступає тиша, лише по долівці шерхотять костури, що на них Іванко пробує шкутильгати. А коли вмовкає тупіт, глухий, злий Іванів голос знову б'ється об низьку стелю:
— Зарились у болото і ждете, коли вам ту правду на рушнику принесуть, з хлібом-сіллю, ще й низько вклоняться: «Звольте покуштувати…» На Місяць зиркаєте, гадкуєте, там вас щастя жде… А за лісом он люди кров за нього проливають. Куди оком не кинь, головами накладають, щоб інші, після нас з вами, жити могли. А ви носа боїтеся з двору вистромити. Під бабські спідниці поховалися…
— Не поховалися, — одказує з кутка Почепня. — Тільки не знаємо, за яку голоблю братись.
— Я вам скажу, за яку голоблю, — тихішає Іванів голос. — За свою, а не за Кушнірову та Філаретову. Бо як зараз свого воза з болота не визволите, то й онуки ваші біля чужого поля гибітимуть…
— Правда твоя, Іване, — важко видихнув Дахновець. — Тільки ж — діти…
— А в мене що — не діти? — знову спалахує Іван. — У мене що — не мої? Чи мені що — не болить? Чи сили більше маю? Ось, на двох обрубках вернувся, а перед Кушніром та Філаретом не плазуватиму…
Марія схлипує в сутінках, тулиться до чоловікового плеча.
— Ліси в нас великі, і сила бідацька велика збереться… Цить, Марієчко. Ми ще поживемо з тобою. Хай тільки… Хтось мусить починати…
— Воно то так, — обережно мимрить од порога Кирик і встромляє в присмерки червоне око цигарки. — Тільки як ще воно повернеться… Матвій Семирозум — той теж… А бачиш…
— А так повернеться, — раптом підводиться з полу Данило Семирозум, — що і я з тобою, Іване. Доки житиму, — стискує губи, — за правду…
Стоїть посеред хати, головою мало не до стелі, — страшний і гарний у своїй ненависті та рішимості.
В Маріїній хаті зовсім тихішає, навіть Іванко не шерхотить костурами, принишк на лежанці біля Любки. Тоді з кутка — ніяковіючий голос Дахновця:
— Воно то… я сьогодні гній розкидав, стара й сама латку нашу скопає, та й старша дітвора уже в поміч годиться…
По довгій хвилі озивається Почепня:
— А коли, значить, рушати?..
Я все пришвидшував кроки. Після зустрічі з сином Дениса Бугая ліс чомусь гнітив мене. Хотілося простору, свіжості. Нарешті, крізь рідкодерев'я зазеленіло поле, війнув вітер. Я пройшов ще з півкілометра і присів під старою вербою.
Сідало сонце. Земля після погожої днини була тепла й ніжна. Переді мною, в чорній ковбані, крізь дьогтьоватий намул пробивалися зелені голки трави. Виповзав на доріжку спориш. Вощисті листочки верби стиха жебоніли на легкім вітрі. У ямі, край дороги, ще сірів старий-престарий сніг, але моріг над ним яскраво зеленів. Усе прокидалось до життя, росло, дихало. Весняна земля нагадувала обличчя баби Рути, коли вона розповідала про свого Данила.
— Як поховали Матвія Семирозума, увечері прийшов до мене Данилко, син його, та й каже:
«Коли що, не поминай мене лихом, Руто. Вподобав я тебе…»
«Куди ж ти, Данилку?» — питаю стиха, а в самої серце розривається.
«Сьогодні дізнаєшся. А завтра, якщо судилося, я буду вже далеко, їдемо з Іваном за правду воювати».
Та й пішов.
А невдовзі вся господа Філаретова спалахнула. Коні людей тих, які Матвія встрелили, іржуть, гості незвані, в клуні ночували, в чім прийдеться на городі танцюють. Як побачила таке, одразу збагнула, чиїх то рук діло, зайшлася плачем та до Семирозумової хати.
В хаті — анікогісінько.
Я — в город.
Ніч, як зараз пам'ятаю, така місячна, світла, а Семирозумова хата — крайня в хуторі, одразу за городом дорога починається.
Чую — кінь подзвонює вуздечкою, Данило стоїть біля верби, а поруч — мати, Пріська Семирозумова.
«Куди ж ти їдеш проти ночі, синочку?» — ледве промовляє вона.
«Правду захищати, мамо».
«Одного сьогодні поховала, а другого в світ білий проводжаю. Невже ж тобі, Данилку, матері не шкода?»
«Шкода, мамо», — зітхає син.
«Так невже ж тобі, синку, правда та дорожче за матір?»
Довго думав Данило. Крізь гомін на другім краю хутора чути було, як гуготить у кроквах Філаретових клунь полум'я. Червоні тіні гуляли по обличчю матері, сина і коня.
«Я повернусь, мамо», — нарешті видихнув Данило, поцілував матір у чоло й стрибнув на коня.
Лютий огир з Філаретової стайні риссю узяв з місця. І помчав Данилко по білій дорозі…
— А по тому, бабусю? — допитувався я.
— Що по тому?
— Як вернувся Данило з громадянської…
— Комнезам у селі організовував, колгосп, головував усі роки.
— А по тому?
— А по тому — війна… Я саме найменшенького нашого грудьми годувала, коли на фронт ішов наш Данилко…
Сутеніє. Перепеча Місяця котиться по верхів'ях дерев. Дорога стає широка й рівна, наче білим полотном встелена. А по тій дорозі вершник мчить — на півнеба вершник, головою в шоломі зір торкається, — неначе з легенди чи думи давньої…
Я зводжу очі і пізнаю Данила Семирозума.