На душі в Дениса світлішає.
Повна щасливих надій, Марія наближається до хати, і раптом серце її сполохано завмирає: край димаря жевріє червоний спалах, чи не пожежа? Але за хвилину полум'я гасне — слава богу, привиділось. Марія заходить до хати, прислухається до сонного дихання дітей, не роздягаючись, стає навколішки перед невидимими іконами.
— Матір божа, ріднесенька, заступниця і милостивиця наша, поверни з війни моїм діточкам їхнього батька, а мені — чоловіка законного, Івана. Поверни його, соколика, цілого і дужого, з руками, з ногами, з очима його бистрими, з помислами мудрими. Хай ступить Іваночко на поріг рідний і скаже ласкаво: «Драстуй, жінко!..» А діточкам хай скаже: «Драстуйте, діточки!..» Хай заживемо ми вкупі, щасливо та заможно, як колись мріялось, бажалось. Ми з Іваном так мало просимо в тебе, свята заступниця наша, аби дітки були нагодовані, одягнені та взуті, а ми з Іваном, мужем моїм, і так прогибіємо, не звикати нам. Ти ж, боженьку, син своєї світлої святої матері, зглянься в час кривавого бою на мого Івана, він такий красень, що з-поміж усіх вояків одразу його помітиш, і одведи сліпу кулю та сліпу долю од мого чоловічка дорогого. Кращого од нього немає на цілім світі, хоч рубай мене, хоч муч мене, і в смертну годину свою те казатиму. А отих пройдисвітів, отих глитаїв — Філарета з Бугаєм — покарай, господи, всіма своїми карами, ще й нові кари задля них вигадай. Бо п'ють вони ненаситно кровинку нашу сирітську. Хай окошаться їм наші муки гіркі, оділлються сльози наші. Пошли, пресвята діво Маріє, болячку на довгий язик проклятої Бугаїхи, котра сьогодні вишельмувала мене за мої ж мозолі та безсонні очі. А байстрюкові її малому пошли велику ґулю на лоба, хай знає, як хвалитися перед моїми бідними сиротами блискучими цвяшками в підметках. А її чоловікові Денису та бугаєві їхньому сама, ріднесенька, знаєш, чого наслати… Матір божа, милосердна, заступниця наша… Марія молиться.
Низько над селом пливуть хмари. Гуде вітер в комині Рутиної печі. В Філаретовім пташнику витягує шию, тріпоче крильми і голосисте кукурікає півень. Філаретові півні завжди співають перші — відбирає ранніх. І тоді в кривулястих вуличках, в хлівцях та сінцях сурмлять, наче ангели перед страшним судом, півні. В темних, душних могилах-хатах ворушиться люд, стогне, щільніше загортається в рядна, усе ще зігріваючи себе безнадійною надією, що голоси півнів їм тільки наснилися.
Але ангели сурмлять — незворушно, безжально.
Філарет підносить свічку до єдиних на все село ходиків — стрілки показують третю годину.
Рута спить. Рука її, наче пташине крило, лежить на плечі Данила, а вуста склались у ласкаву, мрійну усмішку. Так усміхаються над колискою молоді матері. Жінка довго відганяла сон, аби вчути голоси перших півнів і розбудити гостя. Але сон здолав Руту. І сон той був щасливий.
Данило сам вчув півневе кукурікання, правда, уже коли обізвався сусідський, Бугаїв, півень, а Бугаїв півень прокидається останнім.
«Не розбудила, — злиться Данило, знаючи, що Рута тут ні при чім, а зло адресоване всьому світові, в який зараз кличуть його півні. Але світ великий, не знаєш, кого винуватити, а Рута близько. — Проспала… а…»
Він намацує чекмінь, ковзає з-під Рутиної руки, і рука падає на дерев'яне ребро полу.
— Ой, проспала… — винувато скидається Рута. — Ти йдеш?
— Ну… — коротко відповідає Данило в пітьму, щоб виказати роздратування.
Рута прислухається, ніби все ще на щось чекає. Данило застигає на порозі, тоді кидає в темряву:
— Так пішов я… той… до вечора…
І кроки під вікном.
Тиша.
Марія довго дмухає в присок, аж іскряться очі. Нарешті солом'яний віхтик димить біло й спалахує. Жінка дістає з-під припічка сухі соснові скіпки. Од пахучого червонистого полум'я — по стінах крилаті тіні.
— Любко! До куделі! — гукає Марія. — Іванку — стружи свої цівки!
Піч ворушиться:
— Мамо, спатки…
Марія закипає:
— А хлібом хто вас годуватиме, злидні сибірні? Ось чекайте, здохну од такого життя, тоді находитесь попід вікнами, покуштуєте сирітського хліба…
З-за комина з'являється Любина голова.
— Мамо, Антипко вдома?
— Одяг штани і побіг на грище.
— Де Антипко, мамо?
— Та лежить твій Антипко на лаві. Здорова вже до ляльок.
— А вона вчора весь вечір з ними розбалакувала, спати не давала, — жаліється Іванко.
— Не слухайте, мамо, то він усе вигадує, — знічується Любка. — Він сам увесь вечір з дядьком Семирозумом змія пускав.
— Сідай до куделі, кажу! — гримає Марія.
Філарет виносить з сіней дві гасові лампи. За склом ледь жевріють багрові язички.
— Даниле, а, Даниле!
— Я туточки, господаре, — озивається з-за тину наймит і стрибає в двір.
— Ти де був? — підозріло питає Філарет.
— Зашаруділо в стогах, думав, чиясь худобина прибилась.
— А-а-а… Бери лампу. Та обережно, підпалиш — в тюрмі згною…
Вони чалапають через городи до клуні. Філарет одмикає двері. В клуні солодко пахне влежаним житом. У снопах шарудять миші. Філарет ставить лампи в заглибини ушул. Блищать під стіною вичовгані долонями ціпи.
Заходить до клуні Денис Бугай, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Дахновець, що в нього шестеро дітей, у дверях знімає шапку:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить кривий Почепня, вклоняється Філарету:
— Драстуйте, хазяїне!
Заходить Матвій Семирозум, руки в кишенях сірячка.
— Драстуй, Філарете! Не спиться?
— Хто рано встає, тому й бог дає, — хмуриться Філарет.
— Он Дахновець від народження з півнями встає, тільки бог йому чомусь дуже мало дає…
— Краще ціпами, ніж язиками, — злиться Філарет. — До роботи!
Данило з Кирилом вже під стріхою, шпурляють на тік снопи. Філарет плює на долоні, розмахує ціпом:
— З богом!
З хеканням, гупанням падають на розперезані снопи важкі бичі, повискують у мозоляних долонях ціпилна і тужно порипує ув'язь. Од кожного удару здригається тік, танцюють язички полум'я в лампах.
— Гуп-гуп, гуп-гуп…
Щедро пирскає в солом'яну загорожу Філаретові зерно…
ЗИМА. БРИСЬКО
Ще восени, одразу по розмові з дідом Кириком, зібрався її було навідати Батрака, Миколаєвого дядька, що він з ним колись пас корів. Але сестра охолодила мене:
— Так він у місті, в лікарні. Орина казала, ледве довезли.
— А що з ним?
— Я й не розпитувала. Роки вже — не маленькі. Дай бог кожному дожити. То й чіпляються якісь болячки.
Село біле-біле. Тільки тини та дерева — чорними тіням Сніг молодий, м'який, іти приємно. Ми з сестриною дочко вертаємо із школи. Так трапилось, що в мене сьогодні жодного громадського навантаження, а в неї — п'ять уроків. Дівча звично щебече про свої шкільні пригоди, а я пропускаю її мову повз вуха і насолоджуюсь тишею. Незабаром я матиму півроку педагогічного стажу. Окрім, звичайно, студентської практики. Зате півроку ці — у своєму селі, де кожен, десятьма роками старший, знає мене безштаньком, а молодші ще пам'ятають прізвиська, що ними мене нагороджували у школі. У сьомому класі, де я вихователем, ще стоїть парта, на якій видряпане моє прізвище. Як не фарбував її завгосп у перші дні мого вчителювання — літери проступають, попрацював я на совість. І коли я розпочинаю перед семикласниками моралізаторські промови, бісові діти, наче ненароком, зиркають у бік моєї парти. То ж доводиться мені на перших порах не солодко, я стомлююсь і зараз радію тиші, білому снігу, зовнішньому спокою. Мимохіть уява моя перегортає десятиріччя, ніби сторінки книги, і я вже в лісному хуторі, занесеному по самі вуха снігом, поміж людей, яких пізнаю все глибше і яких по-своєму починаю любити; суцільною білою кучугурою горбатиться вулиця, а внизу, обабіч хатки, ніби темно-сірі гриби-обабки, голодний Брисько шкребеться у двері Маріїної халупи — раптом звідкілясь, з-за снігової пелени, насмішкувато-добрий голос: