ГОВОРИТЬ ДУРЕНЬ В СЕРЦІ СВОЇМ...
Говорить дурень в серці своїм:
"Єсть бог і есть він богом моїм!
Його я в серці своїм чую,
В ньому я днюю, з ним ночую.
Він береже мене, мов мати,
Що я роблю, він мусить знати,
Що я роблю і що говорю;
Він в моїх радощах і в горю,
Він в моїх думах, в моїх мріях
І в моїх жалощах, надіях.
На нього я поклав надію
І все, що дію, з ним я дію;
Що мовлю, в ньому корениться,
Всіх моїх мислей він криниця;
І кождий відрух серця мого
Почався в нім і йде до нього.
Мене він любить, як дитину,
Пильнує, тішить без упину,
І всі діла мої нотує,
І шлях мій до мети простує.
Він світ создав, і сонце, й зорі,
Завісив землю у просторі,
Накрив її небес покровом -
Одним лише всевладним словом
Своїм "Да будет" всемогучим,
Немов дощу потоком рвучим.
Він скрізь на морі і на суші
Создав у зародочках душі,
Життя розсіяв незліченне -
А все для себе і для мене.
О, він ступнево йшов, вправлявся,
Шість день до цілі наближався,
Поки создав найвищу пробу -
Мене - він на свою подобу.
Він дав мені весь світ у владу;
З його любві я не відпаду,
А навіть як згрішу, раб грішний,
То він карать мене не спішний:
Хоч як грізнеє пересердя,
Ще більше в нього милосердя.
Щоб згладилась моя провина,
Він дав за мене свого сина;
І щоб мої могутні крила
Не зупиняла, не гнітила
Важка матерії інертність,
Він дав душі моїй безсмертність,
Дав запоруку безпохибну,
Що як умру, то не загибну,
Що смерть моя - не скін фатальний,
А вхід до раю тріумфальний.
Єсть бог, я чую се, я знаю,
Його у власнім серці маю,
Його у твориві я бачу,
В своїй його знаходжу вдачу:
Він в моїй совісті говорить
І мною нищить, мною творить,
Що я скажу, він "ні" не скаже,
І що я зв'яжу, він те зв'яже.
Я часть його; де часть, там цілість.
Я твір його, і творця вмілість
Його творіння виявляє:
Його дух з мене промовляє,
Його мисль в моїм слові чути:
Я єсьм, тому й він мусить бути.
Я в нім жию, і з ним я вічний,
Як син, як складник органічний,
Як тон із гармонійним строєм", -
Говорить дурень в серці своїм.
ІЗ КНИГИ КААФ
У СНІ ЗНАЙШОВ Я ДИВНУЮ ДОЛИНУ...
У сні знайшов я дивную долину.
Було так ясно, тихо, легко в ній,
Що бачилоь мені: не йду, а лину.
Сміялася в пишноті весняній
Природа, пахощами вся облита,
І скрізь співав пташок незримих рій.
Сріблом на збоччях хвилював лан жита,
Верхом шумів-гудів відвічний ліс,
Внизу була велична тайна скрита.
Внизу був луг, і з нього вітер ніс
Такі розкішні пахощі, що груди
Аж ширшали і дух у тілі ріс.
А йшли ті пахощі з квіток, що всюди
Росли - барвисті, дивних форм, яких,
Мабуть, ніколи не плекали люди.
Хиляючись до тих квіток палких,
Я чув, що й спів солодкий з них виходить,
Мов пасма тонів ніжних і м'яких.
Між тих квіток дівчат багато ходить,
Всі в білому, в вінках і скиндячках,
І одна одну все за руку водить.
У всіх маленькі кошики в руках,
І кожду квітку пильно оглядають,
Пестять і підливають на грядках.
Не рвуть квіток співучих, та зривають
Із кождої ростинки по листку
І бережно у кошики складають.
І, бачачи забаву їх таку,
Я мовив: "Нащо ті листки, дівчата?
На лік, на страву їх рвете яку?"
І мовила одна: "Рвемо для свята.
І не на лік, бо для здорових се;
І не на страву - сита наша хата.
А хто до уст листок сей занесе,
І розгризе, і сок його скуштує,
У того серце розкішшю стрясе;
У того смілість душу напростує,
У того радість очі прояснить,
Турботи всі розвіє й пошматує.
Твій сум, твою зневіру хоч на мить
Прогонить він; ти станеш мов дитина,
Всю суть свою ти мусиш відмінить.
Всім любий ти, хоч круглий сиротина,
І любиш всіх, щасливий в тій любві.
Кааф у нас зоветься та ростина".
Пішли. Та йдуть і мовлять інші дві:
"А ти не рад листків тих скуштувати
І занести їх там, своїй верстві?
Чи все в вас має лютість панувати,
Зневага до людства, погорда й їдь?"