Выбрать главу

«Ні.»

«А тепер, я тобі ще щось скажу. Після того, як закінчиш, я вийду і все перевірю І НЕ ДАЙ БОЖЕ ЗНАЙДУ ХОЧА Б ОДНУ БИЛИНКУ, ЩО СТИРЧИТЬ! ХОЧА Б ОДНУ! ІНАКШЕ…!»

Він розвернувся, пройшов доріжклю, минув ганок, відчинив двері, грюкнув ними і зник у своєму будинку. Я взяв косарку, вивів її на газон і почав штовхати її в першому напрямку, на північ і південь. Я чув, як хлопці на вулиці грали у футбол…

Я закінчив косити, рівняти й поливати передній газон. Я оросив клумби, встановив розприскувач і попрямував на заднє подвір’я. Передній газон сполучався із заднім невеликою смугою. Її я також підстриг. Я не знав, чи був я нещасним. Мені було занадто сумно, щоб бути нещасливим. Здавалося, ніби усе на світі перетворилося на газон, а я брів через нього. Я все працював і працював, аж поки не здався. Це б зайняло цілі години, увесь день, і гра встигла б закінчитись. Хлопці б пішли додому, субота б завершилась, а я все ще б працював.

Тільки я почав стригти задній двір, як помітив батька з матір’ю, що спостерігали за мною з веранди. Вони стояли мовчки, нерухомо. Проходячи повз них, я почув, як мати сказала батьку, «Поглянь, він не пітніє так як ти, коли косиш газон. Поглянь який він спокійний

«СПОКІЙНИЙ? ВІН НЕ СПОКІЙНИЙ, ВІН ПРОСТО ДОХЛЯК!»

Коли я проходив знову, то почув:

«ШТОВХАЙ ШВИДШЕ! А ТО ПОВЗЕШ, ЯК СЛИМАК!»

Я прискорився. Було важко, та я не здавався. Я все набирав і набирав швидкість. Я вже майже біг з косаркою. Трава летіла так швидко, що значна її частина перелітала збирач. Я знав, що це розізлить його.

 «АХ ТИ Ж СУЧИЙ СИНУ!» закричав він.

Я бачив як він збіг із ганку й помчав у гараж. Він вийшов звідти з палкою, довжиною в фут. Краєм ока я помітив, як він кинув нею в мене. Я бачив як вона наближається, проте навіть не спробував ухилитися.  Вона вдарила мене ззаду по правій нозі. Біль був нестерпний. Ногу звело і мені довелось примушувати себе йти. Я штовхав косарку, намагаючись не кульгати. Коли я розвернувся, щоб зрізати іншу частину, в мене на заваді стала палка. Я підняв її, відикнув убік і продовжив рух. Біль все наростав. Батько підійшов збоку.

«СТІЙ!»

Я зупинився.

«Я хочу, щоб ти повернувся і ще раз пройшовся там, де трава не потрапила у збирач! Ти зрозумів

«Так.»

Батько пішов назад у будинок. Я бачив, як вони з матір’ю спостерігали за мною з веранди.

Закінчивши косити, я мав змести усю траву з доріжки, а потім помити її. Я вже майже закінчив, лишалося ще полити газон з розприскувача. Я саме діставав шланг, щоб утсановити розприскувач, коли з будинку вийшов батько.

“Поки ти ще не почав поливати, хочу перевірити чи нічого не стирчить.”

Батько вийшов на середину газону, опустився на четвереньки й поклав голову боком на траву, вишукуючи кожну травинку, що стирчала. Він дивився, крутячи шиєю й прискіпливо приглядаючись. Я чекав.

“АГА!”

Він підстрибнув і побіг до будинку.

“МАМО! МАМО!”

Він забіг усередину.

“Що там?”

“Я знайшов волосинку!

“Справді?”

“Ходімо, я покажу!”

Він швидко вийшов з будинку, за ним пленталась мати.

“Ось тут! Тут! Поглянь!”

Він опустився на коліна.

“Я бачу! Навіть дві!”

Мати нахилилася до нього. Я думав, вони збожеволіли.

“Бачиш?” запитав він у неї. “Дві волосинки. Бачиш?”

“Так, татку, я їх бачу...”

Вони піднялися. Мати пішла в будинок. Батько поглянув на мене.

“У ванну.”

Батько зачинив двері.

“Знімай штани.”

Я чув як він дістає пасок. Права нога все ще боліла. Байдуже, що я вже відчував удари паска багато разів до цього. Байдуже, що ззовні був цілий світ, що навіть не підозрював про все це. Там були мільйони людей, собак, котів та мишей, будинків, вулиць, та це не грало жодної ролі. В той момент існували лише батько, пасок, ванна кімната і я. Він використовував цей пасок для загострення бритви і рано зранку я бачив як він стояв перед дзеркалом у ванній вкритий білою піною й голився. Перший удар паска огрів мене. Звук був плоским і рівним, сам по собі майже такий же ж поганий, як  і біль. Ще один удар. Батько був ніби якась машина, що махала тим паском. Я почувався ніби у могилі. Пролунав ще однин удар і я подумав, що це вже останній. Але ні. За ним послідував іще один. Я не ненавидів його. Він був просто нестерпний, я хотів кудись втекти від нього. Я не міг заплакати. Мені було занадто паршиво, щоб плакати, я був надто розгубленим. Пасок ударив іще раз. Потім він спинився. Я почув, як він вішає пасок.

“Наступного разу,” сказав він, “Я не хочу бачити жодного волоска.”

Я чув, як він вийшов з кімнати. Він зачинив двері. Стіни стали прекрасними, ванна стала прекрасною, умивальник і шторка на душі стали прекрасними, навіть унітаз став прекрасним. Батька не було поряд.

17

З усіх сусідських хлопців Френк був найкращим. Ми подружилися, почали ходити всюди разом, нам не треба було більше нікого. Френка вигнали зі свого гурту, тож він почав  товаришувати зі мною. Він був не таким як Девід, що ходив зі мною додому зі школи. У Френка було набагато більше переваг, ніж у Девіда. Я навіть приєднався до католицької церкви лише тому, що Френк ходив туди. Батькам подобалосч те, що я ходив до церкви. Недільні меси були нудними. І нам треба було ходитит на уроки Катехізису. Нам треба було вивчати книгу Катехізису. Вона складалася з нудних запитань і вдповідей.

Одного дня ми сиділи у мене на ганку і я читав Катехізис уголос Френку. Я саме читав  рядок, “У Бога є тілесні очі й він бачить усе.”

“Тілесні очі?”

“Так.”

“Такі?” запитав він.

Він стиснув руки в кулаки й приклав їх до очей.

“У нього замість очей пляшки від молока,” сказав Френк, прикладаючи кулаки до очей і повернаючись до мене. Потім він почав сміятися. Я також зареготав. Ми довго сміялися. Потім Френк перестав.

“Думаєш, Він нас чув?”

“Думаю так. Якщо Він усе бачить, то певно й усе чує.”

“Мені страшно,” сказав Френк. “Він може нас убити. Як думаєш, Він нас уб'є?”

“Не знаю.”

“Давай краще сядемо й почекаємо. Не рухайся. Сиди тихо.”

Ми сіли на сходи й чекали. Ми сиділи доволі довго.

“Мабуть Він не збирається робити це зараз,” сказав я.

“Він чекає Свого часу,” сказав Френк.

Ми почекали ще годинку, а потім пішли до Френка. Він саме збирав модель літака і мені хотілось поглянути на неї...

Якось ми вирішили сходити а своє перше сповідання. Ми пішли до церкви. Ми знали одного з проповідників, головного. Одного разу ми зустріли його біля кіоску з морозивом і він заговорив до нас. Ми навіть одного разу були в нього вдома. Він жив по сусідству з церквою разом зі своєю старою. Під час візиту, ми задавали йому різні питання стосовно Бога. Типу, якого Він зросту? І чи Він просто сидить у кріслі цілий день?  А він приймає ванну, як усі решта? Священник ніколи не давав прямих відповідей на наші запитання, проте, він все-одно був хорошим хлопцем, у нього була гарна посмішка.

Ми підходили до церкви, думаючи про сповідь, про те, якою вона має бути. Дорогою до нас пристав бродячий пес. Він був дуже худий і голодний. Ми зупинилися й погладили його, почухали спину.

“Шкода, що собаки не можуть потрапити до раю,” сказав Френк.

“А чому?”

“Треба бути охрещеним, щоб потрапити туди.”

“Тоді треба його охрестити.”

“Ти так думаєш?”

“Він заслуговує на рай.”

Я взяв пса на руки й ми увійшли до церкви. Ми підійшли з ним до миски зі святою водою і я тримав його, поки Френк бризкав воду йому на лоба.

“І сим освячую тебе,” сказав Френк.

Ми винесли його надвір і поставили на тротуар.

“Він навіть виглядає інакше,” сказав я.

Пес розвернувся і побіг тротуаром. Ми повернулися у церкву, зупинились біля святої води, змочили у ній пальці й перехрестилися. Ми стали на коліна біля  лави неподалік від будки для сповіді й стали чекати. З-за завіси вийшла товстуха. Від неї тхнуло. Я відчував її сморід, поки вона проходила повз. Її запах змішувався із запахом церкви, що смерділа сечею. Щонеділі туди ходили люди й нюхали ту сечу — нюхали й нічого не казали. Я хотів сказати про це священнику, та не міг. Певно, виною цьому були свічки.