За ним послідували нудні трюки зі скайрайтингу[8], дурні перегони на повітряних кулях, а потім почалось щось дійсно цікаве — перегони навколо чотирьох стовпів, близько до землі. Літаки повинні були зробити дванадцять кіл навколо стовпів і той, хто прийде перший, отримував приз. Пілота автоматично виключали, якщо він пролітав над стовпами. Літаки стояли на землі й розігрівались. Всі вони мали різну конструкцію. Один мав довгий тонкий фюзеляж із ледь помітними крилами. Інший був товстий і круглий, схожий на футбольний м'яч. Ще один був одним суцільним крилом, майже без фюзеляжу. Всі були різні й усі яскраво розфарбовані. Головний виграш складав 100 доларів. Поки вони розігрівались на землі, у мене з'явилось передчуття, що має статися щось захопливе. Мотори ревіли так, ніби хотіли вирватись на волю і коли дали відмашку всі машини разом злетіли. Всього було шість літаків і їм ледве витачало місця, коли вони облітали стовпи. Деякі пілоти брали нижче, деякі вище, а хтось розмістився посередині. Хтось летів швидше й заповільнювався на поворотах, хтось — повільніше й робив різкі повороти. Це було водночас і захопливо і страшно. Раптом один із них втратив крило. Літак упав на землю, підскауючи й випускаючи язики полум'я й клуби диму. Він перекинувся на спину, до нього під'їхала карета швидкої й пожежна машина. Решта літаків продовжували перегони. Раптом в одного з них вибухнув двигун, а те що залишилось, упало на землю. Тільки-но торкувшись землі, ці залишки розвалилися. Проте сталося дещо дивне. Пілот виліз із кабіни через капот і став, очікуючи допомоги. Він помахав натовпу, а той у відповідь несамовито зааплодував.
Раптом, сталося найгірше. Двоє літаків зчепилися крилами під час повороту. Вони обидва впали й розбилися, зайнявшись полум'ям. Знову з'явилися швидка й пожежники. Було видно як вони дістали звідти двох хлопців і поклали їх на ноші. Було сумно думати, що ці двоє хоробрих молодців залишаться інвалідами решту життя.
На дистанції залишилось тільки два літаки, номери 5 і 2. Номер 5 був тонким літаком майже без крил і він був набаго швидшим за номер 2. Номер 2, той, що нагадував м'яч, хоча й був повільнішим, проте здобував перевагу на поворотах. Та це не допомагало. Номер 5 продовжував відрив.
“Літак номер 5,” оголосив коментатор, “на два кола попереду і йому лишилося ще два.”
Здавалося, ніби номер 5 виграє головний приз. Та раптом він врізався у стовп. Замість того, щоб зробити поворот, він влетів у стовп і звалив його долі. Він попланувати уздовж поля, опускаючись усе нижче і нижче, чмихаючи мотором, поки не врізався у землю. Колеса спружинили і він підстрибнув високо вгору, перекинувся й зарив носом у землю. Швидкій і пожежникам довелось їхати далеченько.
Номер 2 продовжував кружляти навколо трьох стовпів, що лишились і одного зваленого поки нарешті приземлився. Він став переможцем. Пілот виліз з кабіни. Це був товстий хлопець, такий як і його літак. Я очікував побачити міцного красеня. Йому пощастило. Майже ніхто не аплодував.
Під кінець шоу влаштували змагання парашутистів. На землі було намальоване коло, велика мішень і той, хто приземлиться найближче до центру, мав стати переможцем. Як на мене, це було нудно. Цьому змаганню бракувало шуму й дії. Учасники просто стрибали й мали приземлитися на ціль.
“Мені це не подобається,” сказав я Френку.
“Мені теж,” відповів він.
Парашутисти продовжували приземлятися біля цілі. З літаків у нас над головами вистрибнуло ще кілька чоловік. Раптом натовп почав охати і ахати.
“Поглянь!” крикнув Френк.
Один парашут розкрився лише частково. В ньому не було достатньо повітря. Він падав швидше за інших. Було видно, як спортсмен бив його ногами й руками, намагаючись розкрити.
“Господи Ісусе,” сказав Френк.
Хлопець продовжував падати все нижче і нижче, вже можна було розгледіти його краще. Він продовжував смикати за шворки, намагаючись розкрити парашут, та нічого не допомагало. Він упав на землю, злегка підскочивши й завмер. Напіврозкритий парашут опустився на нього.
Решту стрибків відмінили.
Ми вийшли разом із натовпом, все ще озираючись у ошуках Деніела.
“Тільки давай назад поїдемо не автостопом,” попросив я Френка.
“Добре,” відповів він.
Виходячи звідти я не міг зрозуміти, що мене найбільше вразило: авіаперегони, трагічне падіння парашутиста чи пизда.
19
У п'ятому класі справи йшли дещо краще. Учні здавалися менш ворожими, крім того я добряче підріс. Мене все ще не брали до шкільної команди, проте й стали більше боятися. Девід зі своєю скрипкою зник. Його родина переїхала. Я ходив додому сам. Часто мене переслідував один чи двоє хлопців, найгіршим із яких був Хуан, проте далі справа не заходила. Хуан курив сигарети. Він слідував за мною покурючи цигарку і з ним щоразу був інший посіпака. Він ніколи не ходив сам. Це мене дещо насторожувало. Я хотів, щоб вони це припинили. Хоча, з іншого боку, мені було байдуже. Хуан мені не подобався. Мені взагалі ніхто не подобався в тій школі. Думаю, вони це знали. Певно, саме тому мене й не любили. Мені не подобалось як вони ходили, їхній вигляд чи говір, хоча також мені не подобались і власні мати з батьком. Мені все ще здавалося, що навколо мене пустий білий простір. Я все ще відчував легку нудоту. Хуан був темношкірим і носив мідний ланцюжок замість поясу. Дівчата боялися його, так само, як і хлопці. Він та один з його посіпак слідували за мною додому майже щодня. Я заходив у будинок, а вони залишались надворі. Хуан курив сигарету з агресивним виглядом, а його друг стояв поруч. Я спостерігав за ними крізь портьєру. Потім вони йшли геть.
Місіс Фретаг була нашою вчителькою англійської. На першому уроці вона запитала як нас усіх звуть.
“Я хочу познайомитися з усіма,” сказала вона.
Вона усміхнулась.
“Думаю, у кожного з вас є батько. Було б цікаво дізнатися чим заробляють на життя ваші батьки. Почнемо з першої парти й підемо далі по черзі. Отож, Мері, ким працює твій тато?”
“Він садівник.”
“О, як чудово! Так, тепер наступний... Ендрю, а що робить твій тато?”
Це було жахливо. Всі батьки у нас на вулиці втратили роботу. І мій батько також втратив свою. Батько Джина сидів на ганку цілими днями. У всіх батьки були безробітними, окрім Чакового — він працював на м'ясокомбінаті. Він водив червону машину з логотипом компанії на боку.
“Мій батько пожежник,” сказав наступний.
“Ух ти, як цікаво,” мовила місіс Фретаг. “Наступний.”
“Мій батько адвокат.”
“Так, далі.”
“Мій батько... поліцейський...”
А що казати мені? Мабуть, лише батьки з нашої вулиці були безробітними. Я чув про крах фондової біржі. Це означало, що сталося щось погане. Напевно, фондова біржа обвалилася тільки на нашій вулиці.
“Номер вісімнадцять.”
“Мій батько кіноактор...”
“Дев'ятнадцять...”
“Мій тато скрипаль...”
“Двадцять...”
“Мій батько працює в цирку...”
“Двадцять один...”
“Мій батько водій автобуса...”
“Двадцять два...”
“Мій батько співає в опері...”
“Двадцять три...”
Двадцять три. Це був я.
“Мій батько дантист,” ляпнув я.
Місіс Фретаг пройшла через усіх учнів, аж поки не закінчила номером тридцять три.
“У мого батька немає роботи,” сказав номер тридцять три.
Блядь, подумав я, мені також треба було це сказати.
Одного дня місіс Фретаг дала нам завдання.
“Наш видатний президент, Герберт Гувер, збирається відвідати Лос-Анджелес цієї суботи і виступити з промовою. І я хочу, щоб ви написали есе про ваші враження від промови президента Гувера.”
Субота? Я точно не міг піти. Треба було косити газон. Потім рівняти його. (Мені ніколи не вдавалося зрізати всі волосинки.) Майже кожної суботи мене пороли шкіряним паском через те, що батько знаходив волосину. (Також мене лупцювали ще протягом тижня, інколи навіть двічі, за речі, які я не зробив, або ж зробив неправильно.) В мене не було шансів відпроситися у батька піти подивитися на президента Гувера.