Тож я й не пішов. Тієї суботи я просто взяв листок паперу й почав вигадувати, ніби я бачив Президента. Його відкрита машина неспішно в'їжджає на стадіон. Одна машина, з секретними агентами всередині, йде попереду, а дві інші — позаду. Агенти — мужні хлопці з пістолетами для того, аби захистити нашого Президента. Глядачі піднялися, коли президентова машина в'їхала на стадіон. Такого ще не було. Це був сам Президент. Це був він. Він помахав нам. Ми зааплодували. Оркестр заграв. У нас над головами кружляли чайки, ніби й вони зустрічали Президента. В небі снували літаки. Вони викреслювали напис: “Процвітання чекає вже за рогом.” Президент підвівся у машині, і як тільки він це зробив, хмари розступилися і йому на обличчя впав сонячний промінь. Здавалося, ніби й Бог вітає його. Потім машини спинились і наш великий Президент, оточений секретними агентами, піднявся на платформу для промови. Як тільки він став біля мікрофона, з неба спустилася пташка й сіла біля нього. Президент помахав пташці й засміявся і ми всі засміялися разом із ним. Він почав говорити, а ми всі слухали. Я майже не чув промови, тому що сидів біля автомату з поп-корном, котрий сильно гудів, та я чув його слова про те, що проблеми в Манчьжурії не такі вже й серйозні і що у нас скоро все налагодиться і тому не варто хвилюватися, що все, що від нас вимагається — це вірити в Америку. Для всіх знайдеться робота. У нас буде достатньо дантистів і достатньо зубів, щоб виривати, достатньо пожеж і достатньо пожежників, щоб їх гасити. Заводи і фабрики знову запрацюють. Наші друзі в Південній Америці сплатять свої борги. Скоро ми знову спатимемо солодко з повними шлунками й легкими серцями. Господь і наша велика країна огорнуть нас любов'ю і захистять від зла, від соціалістів, проженуть геть усі національні жахи навіки...
І лише аж коли сонце почало сідати, а день потроху переходив у багряно-золотистий прекрасний вечір, Президент вислухав аплодисменти, помахав рукою, повернувся до машини, сів у неї й поїхав у супроводі свого кортежу з секретних агентів. Ми всі бачили й чули президента Гувера.
Я здав своє есе у понеділок. У вівторок місіс Фретаг зібрала клас.
“Я прочитала ваші есе про візит нашого видатного президента до Лос-Анджелесу. Я була там. Я помітила, що деякі з вас не змогли прийти з різних причин. Для тих, хто не зміг бути там присутнім, я зачитаю ось цей твір Генрі Чінаскі.”
Клас тривожно замовк. Я був найменш популярним учнем. Всі почувалися так, ніби їхні серця проштрикнули гострим ножем.
“Це надзвичайно творча робота,” сказала місіс Фретаг і почала читати мій твір. Звучало це доволі непогано. Всі уважно слухали. Мої слова заповнили кімнату від дошки до дошки, вони відбивалися від стелі й падали долі, вкриваючи туфлі місіс Фретаг, й збиралися на підлозі. Деякі з найгарніших дівчат почали зиркати на мене. Всі круті хлопці почувалися попущеними. Їхні твори не були варті й шматка лайна. Я упивався власними словами, ніби спраглий у пустелі. Я навіть почав їм вірити. Я бачив, як Хуан сидів з таким виразом, ніби я дав йому в носа. Я випрямив ноги й відкинувся на спинку. Скоро все закінчилось.
“На цій урочистій ноті,” промовила місіс Фретаг, “можете бути вільними...”
Всі підвелися й почали збиратись.
“Тільки не ти, Генрі,” сказала місіс Фретаг.
Я знову сів, а місіс Фретаг підійшла й глянула на мене.
Потім, вона промовила, “Генрі, ти там був?”
Я не знав, що відповісти. Просто не знав. Я відповів, “Ні, не був.”
Вона посміхнулась. “Це робить твою роботу ще ціннішою.”
“Так, пані...”
“Можеш іти, Генрі.”
Я встав і вийшов. Я попрямував додому. Значить, це те, що їм потрібно: брехня. Прекрасна брехня. Ось чого вони всі хочуть. Люди просто ідіоти. Мені це починало подобатись все більше. Я озирнувся. Хуан зі своїм посіпакою не йшли за мною. Мої справи покращувались.
20
Іноді ми з Френком сходилися з Чаком, Еді та Джином. Та завжди щось траплялося (зазвичай через мене) і мене проганяли, а Френка проганяли через те, що він був моїм другом. Мені подобалося тусуватися з Френком. Ми всюди їздили автостопом. Одним з наших улюблених місць була кіностудія. Ми пролазили туди під парканом, порослим високими бур'янами. Ми бачили високу стіну й сходи, що використовувалась для зйомок “Кінг-Конга”. Ми бачили муляжі дерев і будинків. У будинків був лише фасад і більше нічого. Ми були там багато разів, аж поки нас не прогнали охоронці. Тоді ми почали їздити на пляж у кімнату сміху. Ми проводили там по три-чотири години. Нам запам'яталося те місце. Насправді там було не так вже й класно. Туди ходили в основному, щоб посцяти й посрати, кругом валялися порожні пляшки. Підлога сортиру була всіяна використаними зморщеними презиками. А ще в тому приміщенні спали бомжі після його закриття. В кімнаті сміху насправді не було нічого смішного. Лабіринт з дзеркал спершу здавався веселим. Ми гуляли там, аж поки не вивчили його напам'ять і нам не набридло. Ми з Френком ніколи не билися. Нам все було цікаво. Якось на причалі показували фільм про кесарів розтин, тож ми пішли подивитися його. Там було повно крові. Під час кожного розрізу кров била фонтаном, а потім діставали дитину. А ще ми ходили рибалити і коли нам вдавалося щось упіймати, ми продавали його старим єврейкам, що сиділи на лавочках. Батько лупцював мене кожного разу, коли я втікав кудись із Френком, та я думав, що все-одно він мене битиме, тож чому б не розважитись.
Втім в мене ще були неприємності з сусідськими дітьми. Батько лише погіршував ситуацію. Наприклад, одного разу він купив мені костюм індіанця з луком і стрілами, в той час, як у інших дітей були костюми ковбоїв. Продовжувалося те ж, що й у школі — мене травили. Ці ковбої оточували мене зі своїми пістолетами, а я вкладав стрілу в свій лук, натягував тятиву й чекав. Після цього вони відступали. Я ніколи не вдягав той костюм, аж поки батько не змушував мене.
Чак, Едді та Джин продовжували виганяти мене, потім знову приймали, а потім ми знову сварилися.
Одного дня я просто собі стояв на вулиці. Я був ні в поганих, ні в гарних стосунках з хлопцями, просто чекав, коли вони забудуть останній раз, коли я розізлив їх. Мені не було чим зайнятися. Білий простір і очікування. Мені набридло просто стовбичити, тож я вирішив прогулятися на схід до кінотеатру на бульварі Вашингтона, а потім назад до бульвару Вест Адамс. Можливо пройшовся б біля церкви. Тож я вирушив у дорогу. Раптом я почув голос Едді:
“Генрі, Генрі, ходи сюди!”
Хлопці стояли в проході між двомв будинками. Едді, Френк, Чак та Джин. Вони на щось дивилися. Вони схилилися надвеликим кущем і спостерігали.
“Іди сюди, Генрі!”
“Що там?”
Я підійшов до них.
“Тут павук зараз зжере муху!” сказав Едді.
Я глянув. Павук сплів павутину між гілками куща і туди потрапила муха. Павук виглядав дуже збудженим. Муха трусила павутину, намагаючись звільнитись. Вона безпорадно несамовито дзижчала, поки павук обмотував її павутиною все більше і більше. Він все снував навколо неї, огортаючи її поки вона дзижчала. Він був дуже великим і гидким.
“Зараз він її прикінчить!” вигукнув Чак. “Зараз він її вжалить!”
Я проштовхався між хлопцями й вибив павука і муху ногою з павутини.
“Якого дідька ти наробив?” запитав Чак.
“Ти ж сучий сину!” крикнув Едді. “Ти все зіпсував!”
Я відступив. Навіть Френк дивився на мене дивно.
“Давайте провчимо його!” заволав Джин.
Вони стояли між мною і вулицею. Тож я побіг углиб двору чийогось будинку. Вони погналися за мною. Я робіг крізь задній двір і заскочив за гараж. Там була сітчаста огорожа, вкрита виноградною лозою. Я переліз через огорожу. Я пробіг крізь настпуний двір до виходу, огледівся на ходу й побачив, що Чак ще тільки перелазив через огорожу. Він послизнувся й упав у двір, приземлившись на спину. “От лайно!” вилаявся він. Я звернув праворуч і побіг далі. Я пробіг сім чи вісім кварталів, аж поки не спинився перепочити на чиємусь газоні. Навкруги нікого не було. Я не знав чи Френк пробачить мене. Я не знав чи інші пробачать мене. Я вирішив не потрапляти їм на очі десь із тиждень...