Поуп знову залився реготом, хапаючись за пузо. “Ой не можу! ОЙ МАМО! О... ГОСПОДИ... БЛЯДЬ, ІСУСЕ... ХАЙ ЙОМУ ГРЕЦЬ...!”
Він нарешті заспокоївся.
“О чорт,” фиркнув він, “о боже...”
“Як щодо фільму, Поупе?”
“Ну добре, добре.”
Хтось зачинив задні двері й Поуп дістав брудний екран. Він увімкнув прожектор. Фільм був паршивий, проте це було краще, ніж працювати над сраними двигунами. Іскра підпалювала газ і вибух штовхав циліндр, а той рухав колінчатий вал, клапани відкривалися й закривалися, циліндр рухався вгору-вниз, обертаючи колінчатий вал. Не дуже цікаво, та все ж там було прохолодно і можна було відкинутись на спинку стіьця й думати про все що завгодно. Не треба було розбивати собі пальці об кляту сталь.
Ми так жодного разу й не розібрали, не кажучи вже про те, щоб зібрати, ті двигуни і навіть не знаю, скільки разів ми дивилися той фільм. Вайтчепл продовжував травити анекдоти, а ми продовжували реготатися, хоча деякі з них були дійсно жахливі, а Поуп Фарнсворт все тримався за пузо й заливався, “Чорт забирай! Ой неможу! Ой ні, ні, ні!”
Він був непоганим мужиком. Він нам усім сподобався.
24
Наша вчителька англійської, міс Грідіс, була просто неперевершеною. Це була блондинка з довгим загостреним носом. Її ніс був не дуже, проте якщо поглянути на все решту, то він був зовсім непомітним. Вони носила обтягуючі сукні з глибоким вирізом, чорні туфлі на високих підборах і шовкові панчохи. Вона була ніби змія зі своїми прекрасними довгими ногами. Вона сиділа за столом лише коли робила перекличку. Перед нею завжди була вільна парта і після переклички вона підходила до неї й сідала зверху. Міс Грідіс сиділа на ній, схрестивши ноги і її спідниця високо підіймалася. Ми ще ніколи не бачили таких щиколоток, таких ніг і таких стегон. Правда, у нас була Ліллі Фішман, та вона була ще дівчинкою-підлітком, а міс Грідіс була жінкою в самому розквіті. Ми витріщалися на неї від дзвінка до дзвінка. У класі не було жодного хлопця, хто б не шкодував, коли лунав дзвінок, оголошуючи про закінчення уроку англійської. Ми обговорювали її.
“Думаєш, вона хоче, щоб її трахнули?”
“Ні, думаю, вона просто нас дражнить. Вона знає, що зводить нас із розуму, це все що їй треба, все, чого вона хоче.”
“Я знаю, де вона живе. Якось загляну до неї.”
“Та ти засциш!”
“Ах так? Так? Та я її так трахну! Вона сама проситиме!”
“Я знаю хлопця з 8-го класу, який колись ходив до неї.”
“Так? І що сталося?”
“Коли вона відчинила двері, то була в самі нічній сорочці й було видно цицьки. Він сказав їй, що забув, яке було домашнє завдання й попросив нагадати. Вона запросила його зайти.”
“Чесно?”
“Ага. Правда, так нічого й не сталось. Вона пригостила його чаєм, сказала домашнє завдання і він пішов.”
“От якби я був там, то це б точно сталося!”
“Так? І що б ти зробив?”
“Спершу я б трахнув її в дупу, потім відлизав би їй, потім трахнув би між цицьок і змусив вісмоктати мені.”
“Продовжуй мріяти, мрійнику. Ти хоч колись трахався?”
“Звісно ж, трахався. Кілька разів.”
“Ну і як це було?”
“Паршиво.”
“Не зміг кінчити?”
“Та я все навколо обкінчав, думав, що ніколи не спинюсь.”
“Обкінчав усю руку, чи не так?”
“Ха-ха-ха-ха!”
“Аха-ха-ха-ха!”
“Ха-ха!”
“Всю руку, так?”
“Та пішли ви, козли!”
“Не думаю, що хтось із нас уже трахався,” сказав один із хлопців.
Всі замовкли.
“Брехня. Я трахався, коли мені було сім років.”
“Фігня, от я потрахався вже в чотири.”
“Ага, Реде. Давай-давай!”
“Я відідрав маленьку дівчинку прямо під будинком.”
“У тебе встав?”
“Звісно.”
“І ти кінчив?”
“Думаю, так. Принаймні, звідти щось вилетіло.”
“Ага. Ти просто насцяв їй у пизду, Реде.”
“Брехло!”
“І як же її звали?”
“Бетті Енн.”
“Чорт,” сказав хлопець, котрий заявляв, що трахався вже в сім років. “Мою також звали Бетті Енн.”
“Ото шльондра,” сказав Ред.
Одного чудового весняного дня ми сиділи на уроці англійської, а міс Грідіс сиділа на передній парті навпроти нас. Її спідниця піднялася особливо високо, це було страшно, прекрасно, чудесно й розпусно водночас. Ці ноги, ці стегна, просто казково. Це було неймовірно. Лисий сидів через прохід від мене. Він нахилився й штрикнув мене пальцем:
“Вона б'є всі рекорди!” прошепотів він. “Дивись! Дивись!”
“О Боже,” сказав я, “закрийся, а то вона опустить спідницю!”
Лисий відсунувся назад і я став чекати. На щастя, ми не злякали міс Грідіс. Її спідниця залишилась на тому ж рівні. В класі не було хлопця, у кого б не стояв, а міс Грідіс продовжувала говорити. Можу побитись об заклад, що ніхто з хлопців не чув жодного слова з її промови. Дівчата ж крутилися й переглядалися між собою, мовляв ця сучка зайшла надто далеко. Міс Грідіс не могла зайти надто далеко. Здавалося, ніби там далі була не пизда, а дещо краще. Ці ноги. Сонце світило крізь вікно, падаючи на ці ноги й стегна, граючись на теплому шовку тугих панчох. Спідниця була так високо, зібрана ззаду, ми молилися, щоб побачити хоча б край трусиків, хоча б щось іще, Господи Боже, здавалося, ніби світ закінчується й заново перероджується, все було таким реальним і нереальним водночас, сонце, стегна і шовк, такий гладенький, такий теплий, такий привабливий. Вся кімната стрибала перед очима. Зір затьмарювався і знову повертався, а міс Грідіс продовжувала сидіти й говорити так, ніби нічого не сталося, ніби усе було в порядку. Саме тому це було так добре і, в той же час, так жахливо: факт того, що вона прикидалася, ніби нічого не відбувалося. Я подивився на кришку своєї парти, побачив візерунок деревини і мені здалося, що то був вихор гарячої рідини. Потім я знову підняв голову й глянув на ноги і стегна, розсердився на себе, що відволікся від цього і, можливо, пропустив щось.
Раптом почувся звук: “Ляп, ляп, ляп, ляп...”
Річард Вейт. Він сидів за задньою партою. У нього були великі вуха, товсті, пухлі, гігантські губи й дуже велика голова. Його очі майже не мали кольору, в них не проглядалося жодної зацікавленості чи розуму. У нього були великі ступні й постійно відкритий рот. Коли він говорив, слова незграбно виходили одне за одним, з великими паузами. Він навіть не був слабаком. Ніхто ніколи з ним не розмовляв. Ніхто не знав, що він робить у школі. Дивлячись на нього, складалося враження, що йому чогось бракує. Він носив чистий одяг, проте сорочка завжди стирчала з-під штанів і на ній чи на штанах вічно бракувало кількох гудзиків. Річард Вейт. Він ходив до школи кожного дня і ніхто навіть не знав, де він живе.
“Ляп, ляп, ляп, ляп, ляп...”
Річард Вейт дрочив, салютуючи ногам і стегнам міс Грідіс. Його ніби прорвало. Певно, він не розумів норм поведінки. Ми всі його чули. Міс Грідіс чула його. Дівчата чули його. Всі знали чим він займається. Він був настільки тупий, що навіть не додумався робити це тихіше. Він розпалювався все більше і більше. Ляпання ставало все гучнішим і гучнішим. Його кулак стукався об нижню частину парти.
“ЛЯП, ЛЯП, ЛЯП...”
Ми подивилися на міс Грідіс. Що ж вона зробить? Вона завагалася. Потім огледіла клас. Вона посміхнулась і, така ж незворушна, як і завжди, повела далі:
“Я вірю в те, що англійська мова є найдорожчим і найефективнішим засобом спілкування. Ми маємо бути вдячними, що володіємотаким унікальним даром, такою великою мовою. І коли ми нехтуємо нею, ми нехтуємо собою. Тож давайте використовувати, берегти й покращувати наш спадок, досліджувати й збагачувати нашу мову...”