“Агов,” сказав я.
Батько повернувся й поглянув на мене.
“Давай ще трішки,” кинув я йому, “якщо тобі від того покращає.”
“Не смій так зі мною говорити!” гаркнув він.
Я подивився на нього. Я побачив складки шкіри у нього під підборіддям і навколо шиї. Я бачив сумні зморшки й тріщини. Його обличчя нагадувало застарілу потріскану шпаклівку. Він був у майці, яку розтягувало обвисле пузо. В очах більше не було люті. Його очі дивилися кудись убік, та не на мене. Щось сталося. Рушники знали це, душ знав це, дзеркало знало це, ванна знала це і навіть унітаз знав це. Батько розвернувся і вийшов крізь двері. Він також знав це. Це був останній раз, коли я був битий. Ним.
28
Середня школа минула доволі швидко. В кінці 8 — на початку 9 класу в мене розвинувся фурункульоз. У багатьох хлопців були прищі, проте не такі як у мене. Мій випадок був дійсно жахливим. Це був найтяжчий випадок у місті. Прищі й нариви були у мене на обличчі, спині, шиї і навіть на грудях. Це почалося якраз тоді, коли мене почали сприймати як крутого хлопця. Я все ще був крутим, але це було дещо інакше. Мені довелося відступити. Я почав спостерігати за людьми з відстані, так, ніби дивився виставу. Вони всі грали на сцені, а я сам сидів у залі. Я ніколи не ладнав з дівчатами, та з розвитком хвороби я втратив усі шанси. Дівчата стали від мене ще далі, ніж були до того. Деякі з них були справді гарними — їхні сукні, волосся, очі, хода. Мені було б добре хоча б від того, що я міг би просто гуляти з ними, ходити й теревеніти про все і водночас ні про що, більше я нічого не вимагав.
Також, як і раніше, я просто притягував до себе халепи. Більшість учителів не довіряла мені й не долюблювала мене, особливо вчительки. Я ніколи не казав нічого непристойного, та вони все твердили, що це моє “відношення.” Їм не подобалось, як я сиджу зсутулившись, чи “яким тоном” розмовляю. Мене постійно звинувачували у “висміюванні,” хоча за собою я такого не помічав. Мене часто виставляли з класу під час уроку, або й відсилали в кабінет до директора. Він завжди проводив одне й те ж покарання. В кабінеті у нього була телефонна будка. Він змушував мене стояти в в ній із замкнутими дверима. Я провів багато часу в тій будці. Єдиним чтивом там був “Ледіз хоум джорнал”. Це була спланована тортура. Тим не менш, я читав “Ледіз хоум джорнал”. Я прочитував кожен новий випуск. Я сподівався, що хоча б так дізнаюся щось про жінок.
До часу випуску в мене набарлося вже 5000 штрафних балів, та мені не було до того діла. Вони хотіли мене здихатись. Я стояв у черзі учнів, що проходили до аудиторії по одному. На нас були дешеві шапочки і мантії, що передавалися від покоління до покоління випускників. Ми чули ім'я кожного, кого викликали на сцену. Виспуск середньої школи перетворили на срану виставу. Оркестр грав гімн школи:
О, Маунт Джастін, О, Маунт Джастін
Ми будем пам'ятатимем тебе завжди,
Допоки б'ються наші серця
Нашою матір'ю залишишся ти...
Ми стояли в черзі, чекаючи коли нас викличуть на сцену. Наші батьки і друзі сиділи в залі.
“Мене зараз знудить,” сказав один хлопець.
“Переходимо з одного лайна в інше,” сказав інший.
Здавалося, дівчата ставилися до цього більш серйозно. Саме тому я й не довіряв їм. Здавалося, ніби вони є частиною усіх незгод. Ніби вони і школа співали одну й ту ж пісню.
“Ця фігня мене грузить,” сказав хлопчина. “От би зараз закурити.”
“Пригощайся...”
Інший хлопець простягнув йому цигарку. Ми пустили її по колу. Я затягнувся і випустив дим носом. Потім побачив, як заходить Керлі Вагнер.
“Зацініть!” гукнув я. “Ось іде сракоголовий!”
Вагнер підійшов до мене впритул. Він був одягнений у свій сірий спортивний костюм, зовсім так же ж, як і тоді, коли я його побачив уперше і всі подальші роки. Він став переді мною.
“Послухай,” сказав він, “ти думаєш, що звалиш від мене тільки через те, що закінчуєш цю школу, але ти помиляєшся! Я буду переслідувати тебе до кінця життя. Я знайду тебе хоч на краю світу, хоч із-під землі дістану!”
Я просто поглянув на нього, не сказавши й слова і він відійшов. Вагнерова промова лише додала мені впевненості й змусила почуватися краще. Вони подумали, що я утнув щось таке, що дійсно не на жарт розізлило його. Шкода, що так не було насправді. Вагнер просто був прибацаним.
Ми просувалися все ближче і ближче до входу в залу. Тепер ми чули не лише імена тих, кого оголошували, а й аплодисменти залу і навіть бачили глядачів.
Підійшла моя черга.
“Генрі Чінаскі,” оголосив директор у мікрофон. Я вийшов. Мені ніхто не аплодував. Потім якась добра душа в залі двічі чи тричі ляснула в долоні.
На сцені стояло кілька рядів крісел для випускників. Ми сіли на них і стали чекати. Директор штовхав промову про можливості й успіх в Америці. Потім усе закінчилось. Оркестр зіграв гімн Маунт Джастіна. Учні та їхні батьки з друзями встали й перемішалися між собою. Я бродив навколо і роззирався. Моїх батьків там не було. Я переконався в тому. Я перевірив кожен закуток.
Все було так, як і мало бути. Крутому хлопцю нікого не треба. Я зняв свою стару шапочку з мантією і здав їх вахтеру на виході. Він згорнув їх і сховав до наступного року.
Я вийшов на вулицю. Там ще нікого не було, я був першим. Але куди ж податися? У мене в кишені було одинадцять центів. Я пішов додому.
29
Того літа, в липні 1934, Джона Ділінджера застрелили біля кінотеатру в Чикаго. Він не мав жодних шансів. Леді в Червоному[11] вказала на нього. За рік до того всі банки обвалилися. Сухий закон відмінили і батько знову пив пиво. Та найгіршою річчю була смерть Ділінджера. Багато людей ним захоплювались, тому його смерть сильно засмутила їх. Президентом став Рузвельт. По радіо передавали його “Розмови біля каміну”[12] і всі їх слухали. Він дійсно вмів говорити. Він почав запроваджувати програми, які забезпечували людей роботою. Та все ж справи йшли погано. З моїми фурункулами також було все погано, вони були незвичайно великі.
У вересні мене призначили у старшу школу Вудхевен, та батько наполіг, щоб я пішов у школу Челсі.
“Послухай,” сказав я йому, “Челсі знаходиться не в нашому районі. Це занадто далеко.”
“Ти зробиш так, як я скажу. Ти вчитимешся у Челсі.”
Я знав, чому він хоче, аби я навчався в Челсі. Там вчилися діти багатіїв. Мій батько був божевільним. Він все ще мріяв розбагатіти. Коли Лисий дізнався, що я йду в Челсі, він також туди записався. Я не міг позбутися його і своїх прищів.
В перший день ми приїхали до Челсі на своїх велосипедах. Це було жахливо. У більшості учнів, принаймні у старшокласників, вже були власні автомобілі, багато новеньких трансформерів і вони були не чорні чи темно-сині, як більшість машин, а яскраво-жовті, зелені, оранжеві й червоні. Хлопці сиділи в них біля школи, навколо них збиралися дівчата і всі їхали кататися. Усі, хлопці й дівчата, були гарно вдягнені, у всіх були новенькі светри, наручні годинники й блискучі туфлі. Вони всі виглядали дорослими, зрілими і переважали нас у всьому. А я ходив у своїй старій сорочці, латаних штанях, зношених черевиках і вкритий прищами. Хлопці на тачках не хворіли на акне. Вони були гарні, високі, чисті з блискучими зубами і не мили голову господарським милом. Здавалося, ніби вони знають щось, чого не знаю я. Я знову опинився на самому дні.
Так як у всіх були машини, ми з Лисим соромились своїх великів. Ми залишали їх удома й ходили до школи пішки дві з половиною милі. Ми носили з собою коричневі пакети з обідом. Та більшість учнів не обідали навіть у шкільній їдальні. Вони їздили до кафе з дівчатами, слухали музику й веселилися. Їм була пряма дорога до U.S.C.
11
Леді в Червному (справжнє ім’я – Ана Кумпанаш, відома також як Анна Сейдж) – власниця борделю, що 22 червня 1934 року видала ФБР Ділінджера
12
Задушевні радіобесіди президента Ф. Д. Рузвельта, в яких він викладав свою позицію щодо основних внутрішніх і зовнішнім проблем та пропонував шляхи їх вирішення.