Барон збивав літак за літаком. Ніхто не розумів його і не міг второпати, як він так вправно керував своїм Фокером і решти його дивакуватостей. Як, наприклад, бійка. Чи його граційну ходу. А він ніяк не спинявся. Іноді, щоправда, йому не щастило. Одного разу, повертаючись після перемоги над трьома літаками Союзників, пролітаючи над ворожою базою, його зачепило шрапнеллю. Йому відірвало кисть правої руки. Та все ж, він посадив літак. Відтоді, він завжди літав з металевою рукою, замість справжньої. На його польоти це ніяк не вплинуло. А решта льотчиків були тепер іще обережніші з ним у барі.
Багато ще речей сталося з Бароном після того. Двічі він розбивався на нейтральній території і щоразу приповзав назад до свого ескадрону, напівмертвий, продираючись через колючий дріт, ворожі міни й вогонь. Багато разів товариші полишали його на вірну смерть. Якось він пропав на вісім днів і решта пілотів зібралися у барі, обговорюючи те, якою видатною людиною він був. Раптом, вони підняли голови і побачили Барона, що стояв у дверях, вкритий восьмиденною щетиною, в брудній, розірваній уніформі, з червоними і стомленими очима і залізною рукою, що блищала при світлі бару. Він сказав, «Якщо у цьому клятому місці не має віскі, я розвалю його к бісовій матері!»
Барон все продовжував витворяти чудеса. Я списав півзошита його пригодами. Мені подобалося писати про нього. Людині потрібен хтось. Зі мною не було нікого, тож я спромігся вигадати компаньйона, створити його таким, яким повинен бути справжній друг. Це не була вигадка чи обман. Справжньою вигадкою і обманом було зовсім інше: життя без такої людини поряд.
35
Пов’зки допомагали. Нарешті окружній лікарні щось-таки вдалося. Набряки спухли. Вони не зникли зовсім, але трішки поменшали. Та все ж, іноді з’являлися й нові. Мене свердлили й знову замотували.
Ці процедури з проколювання були нескінченними. Тридцять два, тридцять шість, тридцять вісім разів. Я більше не боявся голки. Та й раніше страху в мені не було. Була тільки злість. Тай й вона минула. Це не значить, що я змирився, мені було просто огидно, огидно від того, що зі мною сталося, огидно, що лікарі не могли нічого вдіяти. Вони були безпорадними, як і я, єдиною різницею між нами було те, що я був тут жертвою. Вони йшли додому й забували про все, в той час я я залишався сам на сам зі своїм обличчям.
Та в моєму житті сталися й певні зміни. Батько знайшов роботу. Він здав екзамен в окружному музеї й отримав посаду охоронця. Йому завжди таланило на екзаменах. Він любив математику й історію. Він склав іспит і нарешті знайшов куди їздити щоранку. На цю посаду було всього три вакансії й він отримав одну з них.
В окружній лікарні якось про це пронюхали і міс Акерман сказала мені одного разу, «Генрі, сьогодні у тебе останній день лікування. Я сумуватиму за тобою.»
«Та ну,» сказв я, «ви певно жартуєте. Ви сумуватимете за мною не більше, ніж я за тією електричною голкою!»
Та того дня вона була якоюсь іншою. Її великі очі були вологі. Я чув як вона шмигала носом.
Я почув, як одна із сестер запитала її, «Чому ти, Дженіс, що сталося?»
«Нічого. Все добре.»
Бідолашна міс Акерман. Мені було 15, я був закоханий у неї, моє тіло було вкрите фурункулами і жоден з нас не міг нічого вдіяти.
«Що ж,» сказала вона, «це твоє останнє ультрафіолетове опромінення. Лягай на живіт.»
«Тепер я знаю, як вас звуть,» сказав я їй. «Дженіс. Гарне ім’я. Таке ж, як і ви.»
«Та ну, перестань,» відповіла вона.
Вона зайшла, коли пролунав перший сигнал. Я перевернувся, Дженіс знову увімкнула машину і вийшла з кімнати. Я більше ніколи її не бачив.
Батько не довіряв платним лікарям. «Вони змушують тебе сцяти у пробірку, забирають гроші, а потім валять додому в Беверлі Хілз до своїх дружин,» казав він.
Та якось він відправив мене до одного. У нього смерділо з рота, а голова була кругла, як баскетбольний м’яч, з маленькими оченята. Мені не подобався батько, а цей лікар був не кращим. Він наказав не їсти смаженого і пити морквяний сік. І все.
Батько сказав, що з наступного семестру я відновлю своє навчання.
«Я рву дупу, охороняючи музей від крадіжок. Вчора якийсь нігер розбив скло і вкрав рідкісні монети. Я спіймав того засранця. Ми скотилися по сходам. Я тримав його, поки не прибула підмога. Я щодня ризикую життям. Чому ж тобі сидіти вдома і протирати штани? Я хочу, щоб ти став інженером. Але як ти, в дідька, станеш інженером, якщо я знайшов твій зошит, а там одні баби з задеритими спідницями? Це все, що ти вмієш малювати? Чому ти не малюєш квіти чи гори з океаном? Ти повернешся до школи!»
Я пив морквяний сік і чекав на повернення до школи. Я пропустив усього лиш семестр. Мої фурункули не пройшли, проте вони вже не були такими старшними.
«Ти знаєш, скільки коштує мені морквяний сік? Година моєї роботи коштує, як цей клятий сік!»
Я відкрив для себе громадську бібліотеку Ла С’єнеги. Я записався туди. Бібілотека знаходилась біля старої церкви на Вест Адамс. Вона була дуже маленька і там була тільки одна бібліотекарка. Вона була класною. Їй було десь 38 і вона збирала своє сиве волосся у тугий пучок. У неї був загострений ніс, а за окулярами без оправ ховалися глибокі зелені очі. Мені здавалося, ніби вона знає усе на світі.
Я ходив бібліотекою, вибираючи книги. Я брав їх з полиць одну за одною. Та мені не щастило. Всі вони були нудними. Їхні сторінки були списані словами ні про що. А якщо там про щось-таки й говорилося, то викладалося це так довго, що поки я дочитував до кінця, я був настільки стомленим, що нічого не розумів. Я пробував книгу за книгою. Серед усіх цих книг мала бути та єдина.
Щодня я ходив до бібліотеки на розі Адамса та Ла Брі, і щоразу там була моя бібліотекарка, сувора, непорушна й мовчазна. Я діставав книги з полиць. Першою вартісною була книга автора на ім’я Ептон Сінклер. Він писав простими реченнями і в них вчувалася злість. Він писав зі злістю. Він описував нетрі Чикаго. Він висловлювався чітко і ясно. Потім я знайшов іншого автора. Його звали Сінклер Льюїс. А книга називалася «Головна вулиця». Він скидав покрови лицемірства, що окутували людей. Йому лиш трохи бракувало пристрасті.
Я повернувся за добавкою. Я прочитував по книзі за один вечір.
Якось я крутився там, раз-по-раз кидаючи погляд на бібліотекарку, аж раптом натрапив на книгу під назвою «Вклонися дереву і каменю». Має бути цікаво, адже саме цим ми і займалися постійно. Нарешті, якийсь рух! Я відкрив книгу. Автором була Джозефін Лоуренс. Жінка. Нічого страшного. Кожен має право на знання. Я погортав сторінки. Та вони були такими ж, як і у решти книжок: бліді, невиразні, стомлюючі. Я поставив книгу на місце. І поки моя рука була на полиці я натрапив на нову знахідку. Це був іще один Лоуренс. Я відкрив книгу на першій-ліпшій сторінці й заходився читати. Вона була про піаніста. Спершу історія здалося мені фальшивою. Та я продовжував читати. Піаніст потрапив у халепу. Його розум щось казав. Якісь темні й незвичні речі. Рядки на були добряче підігнані, здавалося ніби він волав, але не «Джо, де ти?» Це було більше схоже на Джо, де хоча б щось? Цей Лоуренс був майстром щільного й кривавого рядка. Я про нього раніше не чув. Чому про нього нічого не казали? Чому не афішували?
Я прочитував по книзі в день. Я прочитав усього Д. Х. Лоуренса, наявного в бібліотеці. Бібліотекарка почала дивно на мене поглядати, коли я обирав книги.
«Як у тебе сьогодні справи?» питала вона.
Це завжди так приємно звучало. Я почувався так, ніби вже переспав із нею. Я прочитав усі книги Д. Х. Лоуренса і перейшов до інших. До Х. Д., поетеси. І Хакслі, наймолодшого з Хакслі, Лоуренсового друга. Мене просто захлеснув потік. Одна книга вела до іншої. Дос Пассос був непоганим. Не надто аж добрим, та доволі пристойним. Його трилогія про США зайняла у мене більше одного дня. Драйзер взагалі не вразив. А от Шервуд Андерсон так. А потім був Хемінгуей. Яка майстерність! Він умів будувати рядок. Це була радість. Слова не були нудними, вони заводили розум. Читаючи їх відчувалася магія, можна було жити без болю, маючи надію і байдуже, що там буде далі.