Джимі відчинив холодильник і дістав пляшку молока. А у нас вдома все ще був лідник. Очевидно, що Везертони були багатою родиною. Джимі дістав член, зняв кришку з пляшки і вмочив його в молоко.
«Ось так, зовсім трішки. Вони питимуть мої сцяки і навіть не помітять…»
Він дістав свій член з пляшки, закрив її, струснув і поставив на місце.
«Що тут ще є,» сказав він, «ага, желе. Вони їстимуть желе на десерт. А ще вони з’їдять…» Він саме дістав миску з желе з холодильника, як раптом ми почули, що хтось відчиняє вхідні двері. Джимі хутко поставив желе назад і зачинив холодильник.
До кухні зайшла Енн.
«Енн,» сказав Джимі, «хочу познайомити тебе зі своїми друзяками Хенком та Лисим.»
«Привіт!»
«Привіт!»
«Привіт!»
«Це Лисий. А ось це Хенк.»
«Привіт.»
«Привіт.»
«Привіт.»
«Я бачила вас біля школи.»
«Так,» сказав я, «ми там вчимося. І ми також тебе бачили.»
«Ага,» сказав Лисий.
Джимі поглянув на Енн. «Все добре, крихітко?»
«Так, Джимі. Я думала про тебе.»
Вони обійнялися й почали цілуватися. Вони стояли прямо перед нами й цілувалися. Джимі стояв обличчям до нас. Ми бачили його праве око. Воно підморгнуло.
«Що ж,» сказав я, «нам пора йти.»
«Атож,» кинув Лисий.
Ми пройшли через кухню й вітальню до виходу. Ми крокували тротуаром у напрямку будинку Лисого.
«Певно, він це дійсно-таки зробить,» сказав Лисий.
«Ага,» відповів я.
39
Якось у неділю Джимі вмовив мене піти з ним на пляж. Він хотів поплавати. Я ж не хотів, щоб мене бачили у плавках, тому що вся моя спина була вкрита фурункулами і шрамами. Правда, не зважаючи на це, у мене було хороше тіло. Але ніхто б його не помітив. У мене був сильний грудак і міцні ноги, та на них ніхто б і не глянув.
У мене не було грошей, я нудьгував, ще й хлопців не було надворі. Врешті-решт я вирішив, що пляж належить усім. І я також мав на нього право. Мої шрами й прищі не були протизаконними.
Тож ми сіли на свої велики й поїхали. До пляжу було п’ятнадцять миль. Та мені було начхати. У мене були сильні ноги.
Я проїхав з Джимі до самого Калвер Сіті[16]. Потім я поступово почав прискорюватись. Джимі намагався встигати за мною. Він почав задихатися. Я дістав сигарету, запалив і простягнув йому пачку «Хочеш, Джиме?»
«Ні… дякую…»
«Це ще веселіше, аніж стріляти горобців з пневмата,» сказав я. «Треба буде якось повторити!»
Я наліг на педалі. У мене було ще багато сил.
«Це того варте,» сказав я. «Це навіть краще за дрочку!»
«Агов, пригальмуй трохи!»
Я озирнувся на нього. «Нема нічого кращого за велопрогулянку з хорошим другом. Наздоганяй, друже!»
Я розігнався і помчав далі. Вітер дув прямо в обличчя. Я почувався добре.
«Зажди! ЗАЖДИ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!» верещав Джимі.
Я засміявся і ще дужче розпалився. Скоро Джим відставав уже на півкварталу, квартал, два квартали. Мені було добре як ніколи, я відчував неймовірну силу. Я почувався чудесно. Сонце всюди розкидало свою жовтизну, а я прорізав її, ніби шалений ніж на колесах. Мій батько був жебраком на вулицях Індії, та попри те, всі жінки світу любили мене…
Я мчав на повній швидкості, аж до світлофора. Я прошмигнув між рядами машин. Тепер навіть вони були позаду. Правда, не надовго. Зі мною порівнялася зелена машина-купе з хлопцем та його дівчиною всередині.
«Агов, малий!»
«Що?» я поглянув на нього. Це був здоровань двадцяти з лишком років з волохатимим руками й татуюванням.
«Куди ти преш, твою наліво?» запитав він.
Він випендрювався перед дівкою. Вона була справжньою красунею, вітер роздував її довге біляве волосся.
«Пішов ти, хлопче!» сказав я.
«Що?»
«Я сказав, ‘Пішов ти!’»
Я виставив середній палець.
Він все ще їхав біля мене.
«Ти виб’єш із цього малого лайно, Ніку?» почув я голос дівулі.
Він продовжував їхати.
«Послухай, хлопче,» сказав він, «Я не дочув, що ти там сказав. Можеш повторити?»
«Ага, повтори,» озвалася красуня з білявим волоссям, що розвівалося по вітру.
Мене це зачепило. Вона зачепила мене.
Я поглянув на нього. «Що ж, хочеш проблем? Зупиняйся. Я твоя проблема.»
Він обійшов мене десь на півкварталу, зупинився й відчинив дверцята. Я об’їхав його по зустрічній, прямо перед Шеві, що посигналила мені. Повертаючи у провулок, я чув як той здоровань реготав.
Як тільки все скінчилось, я повернувся на бульвар Вашингтона, проїхав ще кілька кварталів, зліз із велосипеда і став чекати Джима на автобусній зупинці. Я бачив як він під’їжджав.Коли він наблизився, я прикинувся, ніби сплю.
«Та ну, Хенку! Годі прикидатись!»
«А, привіт, Джиме. Ти вже тут?»
Я умовив Джима зайняти місце, де було б якомога менше людей. Я почувався впевнено до того часу, поки не знімав сорочку. Я ненавидів інших пляжників та їхні ідеальні тіла. Я ненавидів тих триклятих людей, що засмагали, плавали, їли, спали, розмовляли чи грали в м’яча. Я ненавидів їхні спини, обличчя, лікті, волосся, очі, пупи і купальні костюми.
Я розтягнувся на піску, думаючи, що все ж, варто було б вдарити того товстого сучого сина. Що він, в дідька, знав?
Джим ліг біля мене.
«Якого біса,» сказав він, «гайда плавати.»
«Почекай,» сказав я.
У воді було повно людей. Що було особливого в пляжі? Чому люди його так любили? Невже їм не було більш чим зайнятись? Якими ж убогими імбецилами вони були.
«Тільки подумай,» сказав Джим, «жінки, коли заходять у воду, пісяють туди.»
«Ага, а ти це ковтаєш.»
Я ніколи не зможу нормально ладнати з людьми. Мабуть, подамся в монахи. Прикинуся, ніби увірував у Бога, житиму в бунгало, гратиму на органі й упиватимусь вином. Ні з ким не трахатимусь. Місяцями сидітиму в печері, медитуючи, нікого не буду бачити, а мені спускатимуть вино. Єдиною проблемою була б ряса з вовни. Це було б навіть гірше за уніформу СПОРу. Я просто не зміг би її носити. Треба було б придумати якийсь вихід.
«О, о,» сказав Джим.
«Що там?»
«Там якісь дівчата дивляться на нас.»
«І що?»
«Вони говорять і сміються. Може підійдуть.»
«Так?»
«Так. Якщо вони йтимуть, я попереджу. Перевернешся на спину.»
На грудях у мене майже не було прищів.
«Не забудь,» сказав Джим, «коли я дам знак, перевернись на спину.»
«Добре.»
Я поклав голову на руки. Я знав, що Джим дивиться на дівчат і посміхається. Він знав, як із ними ладнати.
«Звичайні пизди,» сказав він, «видно, що тупі.»
Для чого я сюди прийшов? Подумав я. Чому завжди доводиться вибирати між чимось поганим і ще гіршим?
«О, о, Хенку, вони йдуть!»
Я поглянув. Їх було п’ятеро. Я перекинувся на спину. Вони, все ще сміючись, підійшли до нас. Одна з них почала, «О, а ці хлопці милі!»
«Дівчата, а ви живете десь тут неподалік?» запитав Джим.
«Так,» відповіла ода з них, «гніздуємось із чайками!»
Вони загиготіли.
«Ну,» сказав Джим, «в такому разі, ми орли. Але навіть і гадки не маємо, що робити з п’ятьма чайками.»
«А як це роблять пташки?» запитала котрась із них.
«Побий мене грім, якщо я знаю,» відповів Джим, «може, спробуємо якось дізнатись.»
«Хлопці, а чому б вам не приєднатись до нас?» запитала одна з них.
«Звісно,» сказав Джим.
Говорили тільки три дівчини. Решта дві стояли й мовчки, натягуючи купальники на місця, які не хотіли показувати.
«На мене не розраховуйте,» сказав я.
«Що з тобою, друже?» запитала одна здівчат, що закривала зад.
Джим сказав, «Він дивний.»
«Що з ним не так?» запитала остання.