Решта хлопців були десь далеко, та мені було байдуже. Я зняв свою пов’язку й чекав на Червоний Хрест чи щось таке. Звсіно, війна – це пекло, та її складові – це просто нудьга.
Раптом кущі зашурхотіли й звідти виліз хлопець. У нього була зелена пов’язка. Гвалтівник. Він наставив на мене рушницю. На мені не було пов’язки, вона лежала десь у траві. Він хотів захопити полоненого. Я знав його. Це був Гарі Мішнз. Його батько був власником лісопилки. А я так і сидів під деревом.
«Синій чи Зелений?» заволав він.
«Я Мата Харі.»
«Шпигун! Я ловлю шпигунів!»
«Та годі, Гарі, облиш. Це ж просто гра. Не задобуй мене цим гівном.»
Кущі знову затріщали і з’явився лейтенант Бікрофт. Солдат і Бікрофт зайшли одне одного.
«Я впіймав тут шпигуна!» заверещав Бікрофт.
«Я впіймав тут шпигуна!» закричав солдат.
Вони обоє нервували й сердилися, я це відчував.
Бікрофт відрубав. «Здавайся, а не то тобі кінець!»
Солдат наставив на мене рушницю. «Тільки рипнись і я знесу твою срану макітру!»
Навколо зашурхотіли кущі. Залунали крики як «Зелених», так і «Синіх». Я так і сидів під деревом, поки вои збігалися. Вони здійняли куряву й неймовірний гамір, аж раптом пролунав постріл. «Ой леле! Господи-Боже!» Хтось зомлів. Рушниці впали на землю. Почалася бійка. Я бачив, як зчепилися двоє хлопців з зеленою й синьою пов’язками. Раптом звідкись виринув полковник Сасекс. Він несамовито подув у свисток. Навкруги розліталася слина. Він підбіг до нас із кийком і почав лупасити усіх без розбору. Він був молодець. Він шмагав точно й різко, ніби бритвою.
«Та ну його! Я ВИЙШОВ!»
«Ні, Зупиніться! Боже! Припиніть!»
«Мамо!»
Групи розділилися й витріщились одна на одну. Полковник Сасекс дістав свій блокнот. Його форма навіть не зім’ялася. Його медалі висіли непорушно. Його кашкет сидів прямо. Він підкинув свою паличку, спіймав її і відійшов. Ми пішли за ним.
Він привів нас до старих військових фургонів з порватими брезентовими боками і дахами. Двигуни завелись і ми рушили. Ми сиділи одне напроти одного на старих дерев’яних лавах. Ми змішалися, «Сині» й «Зелені». Тепер ми всі буди однакові, сидячи там і дивлячись на свої брудні черевики, гойдаючись зліва-направо і вгору-вниз, поки колеса вантажівок грюкали об стару розбиту дорогу. Ми були стомлені, переможені й розчаровані. Війна скінчилася.
41
Через СПОР у мене не було часу на спорт, тоді як решта хлопців тренувалися майже щодня. Вони збирали команди, здобували нагороди і всі дівчата були їхніми. А я проводив свої дні маршируючи під сонцем. Все, що я бачив, так це вуха хлопця, що йшов попереду і його сідниці. Я розчарувався у військовому ремеслі. Решта ж, виблискуючи чоботами, проходили маневри із радістю. Мені ж усе це видавалося безглуздим. Вони просто набирали форму для того, аби їм пізніше відірвали десь яйця. З іншого боку, я також не уявляв себе на футбольному на полі, одягненим у шолом, наплічники, у блакитно-білій ормі, з номером 69, як я блокую якогось клятого сучого сина з іншої школи, чий подих відгонить тако для того, аби син окружного прокурора зміг спокійно пройти свої шість ярдів. Проблемою було те, що доводилося обирати між меншим і більшим злом і, незалежно від вибору, від тебе відрізали якусь частинку, аж поки нічого не лишалося. До 25 років більшість людей проходили повну обробку. Ціла срана нація придурків, що водила машини, жерла, заводила дітей і робила все якнайгіршим чином, типу голосувала за кандидата на президентських виборах, що нагадував їм їх же самих.
У мене не було інтересів. Я нічим не цікавився. Я навіть уявлення не мав, як вирватися з усього цього. Принаймні, у інших був смак до життя. Здавалося, ніби вони зрозуміли щось таке, чого мені не дано. Певно, я мав якусь ваду. Можливо й так. Я часто почувався неповноцінним. Мені просто хотілося кудись утекти. Та йти було нікуди. Самогубство? Господи Ісусе, просто більше роботи. Останні п’ять років я почувався так, ніби дуже хочу спати, а мені не дають заснути.
Отак все й було, я все ще був у школі Челсі, все ще у СПОРі, все ще з прищами. Це завжди мені нагадувало, наскільки сильно мене вз’їбали.
Це був важлививй день. На фінальне змагання зі строєвої підготовки викликали по одному переможцю зі свого підрозділу. Якимось чином я став переможцем у своєму. Я навіть гадки не мав як це сталось. Я ніколи не був відмінником.
Це була субота. На трибунах було багато батьків і матерів. Заграла труба. Махнула шабля. Пролунали команди. До правого плеча! До лівого плеча! Гвинтівки ударялися об плечі, приклади торкалися землі, стволи знову торкалися плечей. На трибунах сиділи дівчата у своїх синіх, жовтих, оранжевих та рожевих сукнях. Було спекотно, нудно і все це походило на безумство.
«Чінаскі, ти захищатимеш честь нашої дивізії!»
«Так, капрале Монті.»
Кожна з дівчат на трибуні чекала на свого коханого, свого переможця, свого начальника. Це було сумно. Зграя голубів, налякана шурхотом паперу, гнаного вітром, з шумом відлетіла. Я хоітв напитися пивом. Мені хотілося бути деінде. Тільки не тут.
Як тільки учасник допускав помилку, він залишав змагання. Нас залишалося шестеро, п‘ятеро, потім троє. Я все ще продовжував. Я не хотів вигравати. Я знав, що не переможу. Скоро й мене знімуть. Я хотів полишити це. Я стомився і знудився. Та ще й ці фурункули. Мені були по барабану їхні змагання. Та не можна було помилитися умисно. Полковник Монті дуже засмутиться.
Нас залишилось двоє. Я і Ендрю Пост. Пост був у шоколаді. Його батько був відомим адвокатом. Він був на трибуні разом з дружиною, матір’ю Ендрю. Пост обливався потом, але не здавався. Ми обидва знали, що він переможе. Я відчував енергію і вся вона йшла від нього.
Добре, подумав я, йому це треба, це треба їм усім. Саме так все і працює. Треба, щоб так і було.
Ми все продовжували і продовжували, повторюючи ті ж рухи. Краєм ока я помітив футбольні ворота і подумав, що якби я постарався, то з мене вийшов би хороший футболіст.
«ГОТУЙСЬ!» прокричав командир і я відсунув затвор. Пролунав лиш один клік. Зліва від мене було тихо. Ендрю Пост заціпенів. З трибуни почувся розпачливий стогін.
«ЦІЛЬСЯ!» скомандував командир і я завершив маневр. Пост також зробив це, та його затвор залишився відкритим…
Офіційна церемонія нагородження була наступного дня. Нащастя, крім мене там нагороджували ще й інших. Я стояв у черзі з іншими хлопцями, як раптом до нас підійшов полковник Сасекс. Мої фурункули запалилися ще сильніше, сонце стояло високо й нещадно пекло, тож я вдчував кожну ниточку тієї сучої уніформи. З мене був поганий солдат і це було відомо всім. Я виграв, тому що мені було байдуже і через це я не нервував. Мені було шкода полковника Сасекса, тому що я знав, про що він думав і, можливо, він також знав мої думки: що його неймовірна відданість справі й відвага були мені байдужими.
Він стояв прямо навпроти мене. Я стояв по стійці, та все ж встиг непомітно зиркнути на нього. Як і завжди, у нього було заслинене підборіддя. Певно, коли він сердився, слина висихала. Не зважаючи на спеку, дув хороший західний вітер. Полковник Сасекс почепив мені нагороду. Після цього він потиснув мою руку.
«Мої вітання,» сказав він. Він посміхнувся й пішов далі.
Якого дідька. А може, він і не був таким поганим…
Йдучи додому, я відчував медаль у кишені. Ким був полковник Сасекс? Просто такою ж істотою, як і ми всі, котрим треба постійно срати. Усім треба крутитися, влитися у течію. Лікар, адвокат, військовий – одне і те ж лайно. Потрапивши у течію, треба постійно рухатись. Сасекс був таким же безпорадним, як і решта. Або ти щось робиш, або ж здохнеш з голоду на вулиці.