Я йшов сам. З мого боку вулиці, прямо перед першим бульваром по дорозі додому, стояла занедбана крамничка. Я зупинився і поглянув на вітрину. Там був розставлений різноманітний мотлох з брудними цінниками. Я побачив кілька підсвічників. Електричний тостер. Настільну лампу. Вітрина була брудна як ззовні, так і всередині. Крізь брудні розводи я побачив двох іграшкових собак. Мініатюрне піаніно. Всі ці речі продавалися. Вони виглядали не дуже привабливо. У магазині не було жодного покупця, власне продавця також не було видно. Я проходив повз це місце багато разів, та ніколи не зупинявся, щоб подивитись.
Я заглянув туди і мені сподобалось. Там нічого не відбувалося. Це було місце для відпочинку, для сну. Там усе було мертвим. Я мріяв працювати там продавцем і не бачити жодного клієнта.
Я розвернувся й пішов далі. Перед самим бульваром я помітив велику стічну канаву в себе під ногами. Вона виглядала, ніби неймовірний чорний рот, що вів до самих кишок землі. Я дістав свою медаль із кишені й кинув її в цей чорний отвір. Я влучив прямо в ціль. Вона зникла в темряві.
Я повернувся на тротуар і попрямував додому. Коли я прийшов туди, батьки саме займалися прибиранням. Була субота. Мені треба було косити й рівняти газон, потім поливати його, а після нього квіти.
Я перевдягнувся в робочий одяг, вийшов надвір і під пильним поглядом батька, що спостерігав за мною з-під своїх темних і злих брів, я відчинив гараж і дістав косарку, леза котрої вже чекали, коли їх заведуть.
42
«Тобі треба брати приклад з Ейба Мортінсона,» сказала мати, «він круглий відмінник. Чому ти так погано вчишся?»
«Генрі прикипів дупою до крісла,» кинув батько. «Іноді мені просто не віриться, що це мій син.»
«Ти що, не хочеш бути щасливим, Генрі?» спитала мати. «Ти ніколи не усміхаєшся. Посміхайся й будь щасливим.»
«Перестань жаліти себе,» сказав батько. «Будь мужиком!»
«Посміхнися, Генрі!»
«Що з тебе буде? Як, у дідька, ти виб’єшся в люди? Ти ж навіть не стараєшся!»
«Чому б тобі не сходити до Ейба? Поспілкуйтеся, повчися у нього,» сказала мати…
Я постукав у двері квартири Мортінсонів. Мені відчинили. Це була мати Ейба.
«Ейба не можна турбувати. Він вчиться.»
«Я знаю, місіс Мортінсон. Я тільки на хвилинку.»
«Ну добре. Його кімната там.»
Я пішов до нього. У нього був власний письмовий стіл. Він читав книжку, що лежала на двох інших. Я впізнав її за кольором обкладинки: Громадянське право. Господи, громадянське право в неділю.
Ейб підняв голову й побачив мене. Він плюнув собі на руки й продовжив читати. «Здоров,» кинв він, дивлячись у книжку.
«Готовий побитися об заклад, що ти прочитуєш кожну сторінку по десять разів, гівнюче.»
«Треба запам’ятати все.»
«Та це ж гівно.»
«Маю здати іспити.»
«Ти ніколи не думав про те, щоб трахнути дівку?»
«Що?» він плюнув на руки.
«Тобі ніколи не хотілося побачити щось більше, коли дивишся на дівчину? Ніколи не думав про пизду?»
«Це не важливо.»
«А їй це важливо.»
«Треба вчитися.»
«Ми збираємося пограти в бейсбол. Будуть хлопці зі школи.»
«В неділю?»
«А що тут такого? Люди роблять багато речей в неділю.»
«Але ж бейсбол.»
«Професіонали грають по неділях.»
«Але ж їм за це платять.»
«А тобі платять за те, що ти мільйон разів перечитуєш одну й ту ж сторінку? Ходімо, подихєш трохи свіжим повітрям, це прочистить тобі голову.»
«Ну добре. Тільки не надовго.»
Він підвівся, ми пройшли крізь коридор до вітальні. Ми підійшли до дверей.
«Ейбе, куди це ти?»
«Я не надовго.»
«Ну добре. Але не барись. Тобі треба вчитися.»
«Я знаю…»
«Генрі, проконтролюй, щоб він повернувся.»
«Я попіклуючь про нього, пані Мортінсон.»
Ми зустрілися з Лисим, Джимі Хетчером і ще кількома хлопцями зі школи й району. У нас було всього по сім гравців на кожному боці, захисту не було, там мені й так подобалось. Я грав центрового. Я був неперевершений, всюди встигав. Я контролював майже все зовнішнє поле. Я був швидкий. Мені подобалося грати коротко, перехоплюючи. Та найбільше мені подобалось бігти за високими й сильними подачами. Саме так грав Джигер Статц у «Лос-Анджелес Енджелс». Він вибивав тльки на 280, та ті м’ячі, що він перехоплював, вартували всіх 500.
Щонеділі на нас приходили подивитися дівчата. Я не звертав на них уваги. Коли траплялося щось цікаве, вони верещали, мов навіжені. Ми грали жорстко і в кожного була власна рукавиця, навіть у Мортінсона. У нього була найкраща. Вона була новенька.
Я став у центрі й гра почалася. Ейб був на другій базі. Я вдарив кулаком по рукавиці й крикнув Мортінсону, «Агой, Ейбе, ти колись дрочив сирим яйцем? Щоб потрапити у рай, не варто й помирати!»
Я почув, як дівчата засміялися.
Вибив перший хлопець. Не дуже сильно. Я вибивав найкраще. Я дійсно вмів прикластися: м’яч летів далеко й високо. Я завжди займав низьку стійку. Завдяки ній я був ніби на пружині.
Я насолоджувався кожним моментом гри. Всі ігри, що я пропустив, косячи газон, чи через змарновані дні у школі, де я був невдахою, все це було в минулому. Я розквітнув. В мені дійсно було щось, я знав це й почувався добре.
«Агов, Ейбе!» прокричав я. «Тобі, певно, й не треба яйця, стільки ти харкаєш на руку!»
Наступний хлопцеь вдарив сильно і високо, тому мені довелося відбігти, щоб спіймати з-за плеча. Я почувався так, ніби здатен на ще одне диво.
Блядь. М’яч влучив у дерево. Потім я помітив, як він скочується по гілках. Я приготувався й чекав. Ні, здаєтья, він застряг. Він покотився вправо. Я побіг туди. Він упав на гілку, застряг там, прокотився крізь листя й упав просто мені в рукавицю.
Дівчата закричали.
Я посто вистірлив м’ячем у нашого пітчера і помчав до своєї позиції. Вийшов наступний вибиваючий. У нашого пітчера, Харві Ніксона, був неперевершений кидок.
Ми помінялися і я став першим на вибивання. Раніше я не бачив хлопця, що подавав. Він був не з Челсі. Мені було цікаво звідки він. У нього все було велике – велика голва, рот, вуха, все тіло. Волосся спадало йому на очі, через що він виглядав дещо по-дурному. У нього було каштанове волосся й зелені очі, що дивилися на мене з ненавистю. Здавалося, ніби його ліва рука довша за праву. Він подавав лівою. До цього, я ще ніколи не зустрічався з шульгою. Це ніби твоє відображення. Зворотнє відображення.
Його називали «Кітен»[17] Флосс. Непогане таке кошеня. 190 фунтів.
«Давай, Здорованю, покажи їм!» крикнула одна з дівчат.
Вони називали мене «Здорованем», тому що я грав жорстко й не звертав на них уваги.
Кіттен поглянув на мене з-поміж своїх здоровенних вух. Я сплюнув, присів і помахав биткою.
Кітен кивнув, ніби отримав сигнал від кетчера. Насправді ж, він просто випендрювався. Потім він оглянув поле. Ще більше понтів. Це все було заради дівчат. Він не міг відволікти свої курячі мізки від думок про пизду.
Нарешті він закінчив кривлятися. Я спостерігав за м’ячем у його лівій руці. Я просто прикипів очима до нього. Я знав один секрет. Треба було сконцентруватися на м’ячі й слідкувти за ним весь час, аж поки він не досягне битки.
Крізь промені сонця я дивився, як м’яч вилетів з його руки. Світло аж гуділо від напруги, та я не здавався. Він пролетів нижче моїх колін і далеко від зони удару. Його кетчеру довелося зігнутися, аби впіймати його.
«Пеша спроба,» пробурмотів старий пердун, що жив по сусідству й судив наші матчі. Він працював нічним охоронцем в універмазі й любив потеревеніти з дівчатами. «У мене є двоє дочок вашого віку. Справжні красуні. Вони також носять такі легкі платтячка.» Він любив нахилятися над базою й показувати їм свої сідниці. Це все, що у нього було, окрім його золотого зуба.