«Випуск 1939 року, я пишаюся вашим майбутнім, я впевнений у вашому майбутному. А зараз я відпускаю вас у велику подорож!»
Більшість із випускників збиралися у U.S.C., щоб прожити не працюючи ще хоча б чотири роки.
«А разом з вами відсилаю й свої молитви і благословіння!»
Відмінники навчання отримали свої атестати в першу чергу. Вони вийшли. Викликали Ейба Мортенсона. Він отримав свій диплом. Я зааплодував.
«Цікаво, де він закінчить?» запитав Джимі.
«Бухгалтером на фабриці автозапчастин. Десь у Каліфорнії, неподалік Гардени.»
«Одна робота на все життя…» сказав Джимі.
«І одна дружина на все життя,» додав я.
«Ейб ніколи не буде нещасним…»
«Або ж щасливим.»
«Вірний чоловік…»
«Підмітало.»
«Жорсткий…»
«Шмаркач.»
Коли закінчили з відмінниками, перейшли до нас. Мені було незручно там сидіти. Мені хотілося вийти.
«Генрі Чінаскі!» пролунало моє ім’я.
«Держслужбовець,» сказав я Джимі.
Я пройшов через сцену, взяв диплом і потиснув директорову руку. Вона була слизька, ніби брудний акваріум зсередини. (Через два роки його звинуватили у привласнені шкільних коштів; його засудили до тюремного ув’язнення.)
Проходячи до свого місця повз відмінників, я побачив Мортенсона. Він подивився на мене й потайки показав мені середнього пальця. Мене це зачепило. Такого я не очікував.
Я повернувся на своє місце й сів біля Джимі.
«Мортенсон показав мені пальця!»
«Не може бути, я не вірю!»
«Сучий син! Він зіпсував мені увесь день! Не те, щоб я дуже образився, та він дійсно зіпсував мені настрій!»
«Не можу повірити, що у нього вистачило духу показати тобі палець.»
«На нього це не схоже. Думаєш, його хтось цього навчив?»
«Навіть не знаю, що й думати.»
«Він же ж знає, що я вирублю його за одну затяжку!»
«Прибий його!»
«Ти хіба не бачиш, що він виграв? Виграв саме тим, що здивував мене!»
«Тобі просто треба вибити з нього все лайно.»
«Думаєш, той сучй син навчився чогось читаючи всі ці книжки? Я знаю, що в них нічого нема, адже також читав їх.»
«Джимі Хетчер!» викликали його.
«Священник,» сказав він.
«Власник птахоферми,» сказав я.
Джимі отримав свій диплом. Я гучно зааплодував. Будь-хто, у кого була така мати, заслуговував на похвалу. Він повернувся і ми продовжили спостерігати за золотими хлопчиками й дівчатками, що йшли за своїми атестатами.
«Їх не можна винити за те, що вони багаті,» сказав Джимі.
«Звісно ж ні, я виню їх клятих батьків.»
«І їхніх дідів,» сказав Джимі.
«Атож, я б із радістю забрав їхні машини і дівчат-кралечок і срати б мені хотілося на будь-яку соціальну справедливість.»
«Ага,» мовив Джимі. «Напевно, люди задумуються про несправедливість лише тоді, коли це стосується їх.»
Золоті хлопчики й дівчатка все виходили й виходили на сцену. А я все сидів і думав, бити мені Ейба, чи ні. Я бачив як він плентався по тротуару, все ще у своїй мантії, жертва зіткнення зі мною під вереск дівчат, що, певно, думали, господи, та цей Чінаскі просто навіжений!
Та з іншого боку, Ейб був не вартий того. Мені не складало зусиль вирубити його. І я вирішив, що того не варто робити. Врешті решт, я вже й так зламав йому руку і його батьки мало не засудили мене. Якби я розбив йому голову, мені б точно був капець. Вони б здерли останню сорочку з мого старого. Мені, звісно, було байдуже. Та ще була моя мати, вона б страждала у своїй дурній манері: глибоко переживати без будь-якої на те причини.
Нарешті церемонія закінчилась. Учні залишили свої місця і вийшли. Вони зустрілися зі своїми батьками й родичами перед школою. Всі навколо обіймалися й вітали одне одного. Я помітив своїх батьків. Я підійшов до них і зупинився.
«Пішли звідси,» сказав я.
Мати поглянула на мене.
«Генрі, я так тобою пишаюся!»
Вона відвернулася. «Ой, дивися, сюди йде Ейб зі своїми батьками! Які ж вони хороші люди! О, пані Мортенсон!»
Вони підійшли. Моя мати вибігла їм назустріч і обійняла пані Мортенсон. З ними був пан Мортенсон, який вирішив не подавати позов після довгих-довгих годин телефонних розмов з моєю матір’ю. Вони вирішили, що я просто заплутався в собі, а моя мати неймовірно від того страждала.
Мій батько потиснув руку пану Мортенсону, а я підійшов до Ейба.
«Ну що, пиздобол, нахріна ти показав мені палець?»
«Що?»
«Палець!»
«Про що це ти?»
«Палець!»
«Генрі, я дійсно не знаю, про що ти гвориш!»
«Що ж, Абрахаме, нам пора йти!» сказала його мати.
Мортенсони пішли геть. Я спостерігав за ними. Потім ми пішли до нашої старої машини. Ми пішли на захід аж до рогу й звернули на південь.
«Син Мортенсонів дійсно знає, що буде робити далі!» сказала мати. «А як щодо тебе? Я ніколи не бачили тебе за підручником!»
«Деякі книги нудні,» відповів я.
«Вони нудні, так? Значить, ти не хочеш вчитися? Та що з тебе буде? Що ти вмієш? Я витратив тисячі доларів на те, щоб виховувати тебе, годувати, одягати! А якби я залишив тебе на вулиці? Що б ти зробив?»
«Ловив би метеликів.»
Мати почала плакати. Батько потягнув її через квартал, де стояла наша десятирічна машина. Поки ми там стояли, повз нас, сміючись, проїжджали інші родини у своїх новеньких автівках.
До нас підійшли Джимі Хетчер з матір’ю. вона зупинилася. «Почекай хвильку,» сказала вона, «Хочу привітати Генрі.»
Джимі зупинився, а до мене підійшла Клер. Вона нахилилася до мене. Вони говорила тихо, аби Джимі не чув. «Послухай, Сонце, в будь-який час, якщо дійсно захочеш отримати справжній атестат, я зможу це влаштувати.»
«Дякую, Клер, ще побачимось.»
«Я просто розірву тобі яйця, Генрі!»
«Не сумніваюся, Клер.»
Вона повернулася до джимі й вони пішли далі вулицею.
Старезна машина рушила і відразу ж спинилася – двигун заглух. Мати все ще хлипала, по її щокам текли великі сльози.
«Генрі, сядь! Будь ласка, сядь! Батько має рацію, та я все-одно люблю тебе!»
«Забудь. Мені є куди йти.»
«Ні, Генрі, сядь!» заволала вона. «Сядь, або я помру!»
Я підійшов, відчинив задні дверцята й сів на заднє сидіння. Двинун завівся і ми знову рушили. Отож я, Генрі Чінаскі, випускник 1939 року, відправлявся у світле майбутнє. Вірніше ні, його туди тягнули. На першому ж світлофорі машина знову заглухла. Загорілося зелене світло, а батько все ще марно намагався завести двигун. Ззаду посигналили. Батько скористався стартером і ми знову поїхали. Мати припинила плакати. Ми так і їхали далі, не промовивши й слова.
46
Важкі часи продовжувались. Моєму здивуванню не було меж, коли подзвонили з «Мірз-Старбак» і запросили на роботу наступного понеділка. До цього я обходив усе місто, розносячи резюме. Більше нічого не лишалося. Я не хотів працювати, але й жити з батьками також. Певно у «Мірз-Старбак» надійшла ціла купа резюме. Я не міг повірити, що вони обрали саме моє. Це був великий універмаг з філіями у багатьох містах.
Наступного понеділка я вирушив туди, тримаючи в руці пакет з обідом. Універмаг знаходився за кілька кварталів від моєї школи.
Я до цих пір не міг втямити яким чином мене обрали. Я заповнив анкету, а співбесіда тривали всього кілька хвилин. Напевно, я відповів правильно на всі питання.
На першу ж зарплату зніму собі кімнату неподалік від бібліотеки, подумав я.
Я більше не почувався самотнім, та й насправді не був таким. За мною йшов бродячий пес. Бідолаха був геть худий; через шкіру проглядали ребра. Він був майже повністю облізлий. Та шерсть, що залишилась, стирчала клаптями. Цей пес був побитою, заляканою, викинутою на вулицю жертвою Homo sapiens.