Мама дала мені меншу коробку, сама взяла більшу і ми пішли назад на подвір’я. Ми поставили коробки в кутку вітальні. Тітка Анна підійшла й дістала банку. Це був горох, на етикетці були зображені горошини.
«Як чудово,» сказала вона.
«Анно, нам треба йти. Генрі сердиться.»
Тітка обійняла маму. «Наші справи були настільки поганими. Це схоже на сон. А що буде, коли повернуться дівчатка. Коли вони побачать всі ці бляшанки з їжею!»
Мама відпустила тітку. Вони розкірпили обійми.
«Джон насправді не поганий,» сказала тітка.
«Я знаю,» відповіла мама. «Бувай, Анно.»
«Бувай, Кеті. До побачення, Генрі.»
Мама розвернулась і вийшла. Я прослідував за нею. Ми вийшли й сіли в машину. Батько завів мотор.
Я дивився, як тітка махала нам рукою, поки ми від’їжджали. Мама махала їй у відповідь. Батько не робив цього. Так же ж як і я.
5
Я переставав любити батька. Він завжди сердився на щось. Куди б ми не пішли, він завжди з кимось сварився. Але ніхто його не боявся; на нього просто дивились без жодного інтересу і це ще більше дратувало його. Якщо він обідав десь не вдома, що траплялося рідко, йому завжди не подобалась їжа і він часто просто відмовлявся платити. «В цих вершках плаває мушаче лайно! Що за неподобство?»
«Вибачте, пане, ви не зобов’язані платити. Просто залиште заклад.»
«Добре, я піду! Але я повернусь! Я спалю ваш гадючник!»
Одного разу ми були в аптеці, я з мамою стояв збоку, поки батько сварився з продавцем. Інший подавець запитав у мами: «Що це за псих? Він вчиняє скандал кожного разу, коли приходить.»
«Це мій чоловік,» відповіла мама.
Я пам’ятаю ще один випадок. Він працював молочником і виконував вранішні доставки. Одного ранку він розбудив мене. «Вставай, хочу тобі дещо показати.» Я пішов з ним. Я був у самій піжамі й капцях. Надворі було все ще темно і в небі висів місяць. Батько підійшов до візка з молоком, запряжений конем. Кінь стояв сумирно. «Дивись,» сказав батько. Він узяв кубик цукру і простягнув його коневі. Той з’їв його прямо з долоні. «Тепер твоя черга…» Він поклав шматок цукру мені в руку. Той кінь був великий. «Підійди ближче! Простягни руку!» Я боявся, що він відкусить мені руку. Він нахилив голову; я бачив його ніздрі; він закотив губи, я побачив його язик і зуби, а потім кубик зник. «Ось так. Спробуй ще раз…» Я провів другу спробу. Кінь з’їв цукор і струснув головою. «А зараз,» сказав батько, «я відведу тебе швидко назад, поки кінь не насрав на тебе.»
Мені не дозволяли гратися з іншими дітьми. «Це погані діти,» казав батько, «їхні батьки бідні.» «Так,» погоджувалася мама. Мої батьки завжди хотіли бути багатими, тож вони уявляли себе такими.
Вперше я познайомився з однолітками в дитсадку. Вони здалися мені дивними, так як вони сміялися, говорили і виглядали щасливими. Вони мені не подобались. Мені завжди здавалося, що мене от-от знудить, а повітря завмирало й здавалося незвично білим. Ми малювали акварелями. Ми сіяли редис у садку і за кілька тижнів їли його з сіллю. Мені подобалась вихователька, я любив її більше за своїх батьків. Єдине, з чим я мав проблеми, так це походи в туалет. Мені завжди хотілося, але я соромився і не бажав, аби інші про це дізнались, тож тримав усе в собі. Було дуже важко тримати все в собі. Повітря було біле, мене нудило, я мало не какав і не пісяв у штани. А коли я бачив, як хтось виходив з туалету, то думав, ти брудний, ти там робив щось погане…
Дівчатка були такими милими у своїх платтячках, зі своїм довгим волоссям і прекрасними очима, але я знав, що вони також робили такі речі, хоча й прикидались, що не робили.
В дитсадку повітря завжди було білим …
Початкова школа була іншою, навчання там проходило від першого до шостого класу, декому з дітлахів було вже по дванадцять років і всі ми були з бідних родин. Якось, виходячи зі школи, я побачив, як якийсь малий пив воду з фонтанчика. Старший хлопець підкрався ззаду і штовхнув його обличчям туди. Коли він підвів голову, то в нього бракувало кількох зубів, а з рота юшила кров, стікаючи у фонтанчик. «Скажеш комусь,» сказав старший,
«і я приб’ю тебе.» Хлопчина дістав носовичок і приклав до рота. Я повернувся до класу, де
вчителька розповідала нам про Джорджа Вашингтона та Воллі Фордж[4]. Вона носила чудернацьку перуку. Вона часто била нас по руках лінійкою, коли вважала, що ми не слухаємось. Не думаю, щоб вона ходила до вбиральні. Я ненавидів її.
Після уроків зажди відбувалась бійка між кимось зі старших хлопців. Вона завжди проходила за шкільною огорожею, де нас не могли бачити вчителі. Та й самої бійки по суті не було; завжди билися більший проти меншого і більший хлопець бив меншого, притиснувши до паркану. Менший намагався відбиватись, але все було марно. Скоро його обличчя ставало закривавленим, кров капала на сорочку. Менші завжди витримували побої мовчки, не скиглячи й не просячи пощади. Нарешті більший відступав, усе завершувалось і решта хлопців ішли додому з переможцем. Я повертався додому швидко, на самоті, відчуваючи всередині лайно, яке я стримував протягом уроків і протягом бійки. Зазвичай, коли я приходив додому, то переставав почувати жалість до себе. Мене це хвилювало.
6
В школі я не мав і не хотів мати друзів. Я почувався краще наодинці. Я сидів на лавці, спостерігаючи за іграми інших дітей і вони виглядали мені по-дурному. Одного разу, під час обіду до мене підійшов новенький. Він був у коротких штанцях, косоокий і клишоногий. Він мені не сподобався, він погано виглядав. Він сів на лавку біля мене.
«Привіт, мене звуть Девід.»
Я не відповів.
Він відкрив свій пакет з обідом. «У мене є бутерброди з арахісовим маслом,» сказав він. «А що в тебе?»
«Бутерброди з арахісовим маслом.»
«У мене ще є банан. І чіпси. Хочеш чіпсів?»
Я взяв трохи. В нього було їх багато, вони були хрусткі й солоні, крізь них просвічувало сонце. Вони були чудові.
«Можна ще?»
«Звісно.»
Я взяв ще трохи. В нього на бутербродах було навіть желе. Воно стікало йому по пальцях. Здавалося, що Девід цього не помічав.
«Де ти живеш?» запитав він.
«На Вірджинія Роуд.»
«А я на Пікфорд. Ми можемо ходити додому разом. Бери ще чіпсів. А хто твоя вчителька?»
«Місіс Колумбайн.»
«А у мене місіс Рід. Побачимось після уроків, підемо додому разом.»
Для чого він носив ті штанці? Чого він хотів? Мені він не подобався. Я взяв ще трохи його чіпсів.
Пізніше, після школи, він знайшов мене і почав слідувати за мною. «Ти не сказав як тебе звуть,» мовив він.
«Генрі,» відповів я.
Поки ми йшли, я помітив, що за нами йде слідом ціла ватага хлопців. Спершу вони тримались на півкварталу позаду, потім скоротили відстань до кількох дворів.
«Чого їм треба?» запитав я Девіда.
Він нічого не відповів, просто продовжував іти.
«Гей, ти, засранцю!» крикнув один з них. «Матуся змушує тебе серти у твої штанці?»
«Клишоногий, хо-хо, клишоногий!»
«Косий! Вішайся!»
Потім вони нас оточили.
«А хто твій друг? Він цілує тебе в дупу?»
Один з них схопив Девіда за комір. Він кинув його на траву. Девід підвівся. Один з хлопців присів позаду нього. Інший хлопець штовхнув його і Девід повалився назад. Ще один хлопець перевернув його і зарив обличчям у траву. Потім вони відійшли. Девід знову підвівся. Він мовчав, проте з його очей котилися сльози. Найбільший хлопець підійшов до нього. «Ми не хочемо бачити тебе в нашій школі, педик. Забирайся з нашої школи!» Він ударив Девіда в живіт. Девід зігнувся, а хлопець вдарив його коліном в обличчя. Девід упав. З його носа текла кров.
Потім хлопці оточили мене. «Тепер твоя черга!» Вони кружляли навколо мене, а я повертався в протилежну сторону. Один з них постійно опинявся за моєю спиною. Я був переповнений лайном і при цьому мав ще битися. Я був водночас переляканий і спокійний. Я не розумів їхніх мотивів. Вони кружляли, я повертався. Це тривало й тривало. Вони щось кричали мені, але я їх не чув. Нарешті, вони відступили і пішли геть вулицею. Девід чекав мене. Ми пройшли тротуаром до його дому на Пікфорд Стріт.
4
табір Континентальної армії (ополчення американських сепаратистів, що приймали активну участь у війні за незалежність США) в 1777-78 рр.