«Він її сховав! Він кудись її запхав!»
Я залишив свої речі на підлозі й пішов на перекличку. Я стояв у другому ряду. Зробив кілька присідань. За мною стояв здоровань з роздягалки. Я почув його ім’я, Шолом Стодольський.
«Чінаскі,» сказав він, «ти шмат лайна.»
«Краще не зачіпай мене, друже, у мене поганий норов.»
«Вважай, що я тебе зачіпаю.»
«Не захоплюйся, жирдяю.»
«Знаєш місце між біологічним корпусом і тенісними кортами?»
«Бачив якось.»
«Після уроку зустрінемось там.»
«ОК,» відповів я.
Туди я так і не з’явився. Після фізкультури я швидко перевдягнувся й сів на трамвай до Першин Сквер. Я сів на лавці й став чекати якогось руху. Пройшло доволі багато часу. Нарешті релігійний фанатик зчепився з атеїстом. Правда, їхня суперчка була нецікавою. Я був агностиком. Агностикам нема про що сперечатися. Я вийшов з парку і попрямував до Сьомої й Бродвею. Це був самий центр міста. Там не було чого робити, тільки дивитися як люди стоять і чекають зеленого світла, щоб перейти дорогу. Раптом я помітив, що мої ноги починають свербіти. Я залишив свою піжаму на шафці. Цей сраний день був паршивим ще з самого початку. Я заскочив у трамввай маршруту «W», зайняв місце в кінці вагону й він повіз мене додому.
51
В міському коледжі був тільки один студент, який мені подобався, і це був Роберт Бекер. Він хотів стати письменником. «Я збираюся вивчити все, що стосується письменництва. Це ніби розібрати машину на деталі, а потім знову скласти.»
«Звучить непогано,» сказав я.
«Я дійсно збираюся це зробити.»
Хоча Бекер і був дещо нижчим за мене, зате він був кремезним, потужно складеним з великими плечима й руками.
«В дитинстві у мене була одна хвороба,» сказав він. «Я пролежав цілий рік у ліжку, стискуючи кожною рукою по тенісному м’ячу. Я став таким саме завдяки цьому.»
Він працював кур’єром уночі, а вдень здобував освіту.
«Як тобі вдалося отримати цю роботу?»
«Знаю одного хлопця, котрий знає іншого.»
«Закладаюся, що зможу натовкти тобі пику.»
«Може й так, а може й ні. Мене цікавить тільки письменнитво.»
Ми сиділи в альтанці, спостерігаючи за галявиною. На мене поглянуло двоє хлопців.
Один з них заговорив. «Агов,» звернувся він до мене, «можна в тебе дещо запитати?»
«Давай.»
«В початковій школі ти був слабаком, я тебе пам’ятаю. А зараз ти крутий хлопець. Що сталося?»
«Я не знаю.»
«Ти цинік?»
«Може бути.»
«І тобі подобається бути циніком?»
«Так.»
«В такому разі ти не цинік, тому що вони ніколи ні чим не задоволені!»
Двоє парубків обмінялися водевільни рукостисканням і пішли геть, регочучи.
«Вони тебе зачепили,» сказав Бекер.
«Ні, хоча й дуже старалися.»
«А ти дійсно цинік?»
«Я нещасний. Якби я й був циніком, то, певно, почувався б краще.»
Ми зістрибнули з альтанки. Заняття скінчилися. Бекер сказав, що йому треба покласти підручники до шафки. Ми пішли туди і він закинув їх всередину. Потім він дістав і дав мені п’ять чи шість папірців.
«Ось, прочитай. Це моє оповідання.»
Ми підійшли до моєї шафки. Я відчинив її й вручив йому паперовий пакет.
«На, сьорбни…»
Там була пляшка портвейну.
Ми з Бекером зробили по ковтку.
«Ти завжди тримаєш пляшку в шафці?» запитав він.
«Стараюся.»
«Послухай, у мене сьогодні вихідний. Чому б тобі не прийти познайомитися з моїми друзями?»
«Від людей не можна чекати нічого хорошого.»
«Ці люди не такі.»
«Так? Тоді куди приходити? До тебе додому?»
«Ні. Чекай, зараз напишу адресу…» Він почав писати на шматку паперу.
«Послухай, Бекере, а чим займаються ці люди?»
«П’ють,» відповів Бекер.
Я поклав записку собі в кишеню…
Того ж вечора після обіду я прочитав Бекерове оповідання. Воно було хроше і мені стало заздрісно. Там ішлося про те, як він їхав уночі на велосипеді, доставляючи телеграму прекрасній жінці. Манера письма була об’єктивною і ясною, від нього віяло пристойністю. Бекер стверджував, що рівнявся на Томаса Вулфа, та він не перебільшував і не моралізував, як це робив сам Вулф. Там була чуттєвість, та вона не виділялася навмисно. Бекер умів писати і робив він це краще за мене.
Батьки купили мені друкарську машинку і я пробував писати оповідання, та всі вони були ніби пошматовані й сповнені гіркоти. Не те, щоб вони були дуже поганими, та здавалося, ніби їм чогось не вистачало, у них не було власного життя. Мої оповідання були темнішими за Бекерові, більш відчуженими, та не давали того ефекту. Ні, одна чи дві історії подіяли – як на мене – та в порівнянні з Бекеровими здавалося, ніби вони безсило падали долі замість того, аби вести вперед. Очевидно, Бекер був кращий. Може, варто спобувати малювати.
Я дочекався поки старі заснули. Батько завжди голосно хропів. Коли я почув його, то відчинив вікно й вислизнув попід кущ. Я потрапив на сусідську доріжку й покрався у темряві. Я пройшов по Лонгвуд до 21 вулиці, звернув направо, потім вгору по Веств’ю до кінцевої зупинки «W». Я опустив жетон, зайшов до вагону, сів і закурив. Якщо Бекерові друзі такі ж класні, як і його оповідання, то нічка обіцяє бути веселою.
Коли я прийшов за вказаною адресою, Бекер був уже там. Його друзі сиділи на кухні. Ми познайомились. Там були Гарі, Лана, Гобблз[23], Смердючка, Маршбьорд, Еліс, Догфейс і Різник. Всі вони сиділи навколо великого столу. Гарі мав якусь законну роботу, вони з Бекером були тут єдині працевлаштовані. Лана була дружиною Гарі, Гобблз, їхній маленький син, сидів на дитячому стільчику. Лана була там єдиною жінкою. Коли мене представили їй, вона поглянула на мене й посміхнулася. Всі вони були молоді, худі й пихкали самокрутками.
«Бекер нам про тебе розповідав,» сказав Гарі. «Він казав, що ти письменник.»
«У мене є машинка.»
«Напишеш про нас?» запитав Смердючка.
«Краще вип’ю.»
«Добре. Ми влаштовуємо змагання з випивки. Маєш якісь гроші?» запитав Смердючка.
«Два долари…»
«ОК, ставка два долари. Будь ласка, робимо ставки!» сказав Гарі.
Разом вийшло вісімнадцять доларів. Гроші спокусливо лежали на столі. Дістали пляшку й чарки.
«Бекер казав, що ти вважаєш себе крутим хлопцем. Ти дійсно крутий?»
«Атож.»
«Ну що ж, зараз побачимо…»
Світло на кухні було дуже яскравим. У них було чисте віскі. Темно-коричневе віскі. Гарі розлив напої. Яка краса. Я не міг дочекатися. Радіо було увімкнене. О, Джоні, о Джоні, як ти міг полюбити! наспівував хтось.
«Поїхали!» скомандував Гарі.
Я не міг програти. Я міг би пити цілими днями. Мені завжди було мало.
Гобблзу також дали маленьку чарочку. Коли ми підняли свої й випили, він підняв свою і також випив. Всім це здавалося кумедним. А мені здалося, що немає нічого кумедного в тому, щоб дозволяти малій дитині пити, та я промовчав.
Гарі налив ще по одній.
«Хенку, ти читав моє оповідання?» запитав Бекер.
«Так.»
«Ну і як?»
«Класно. Ти вже дозрів. Все, що тобі потрібно – це трохи удачі.»
«Поїхали!» крикнув Гарі.
Друге коло пройшло без проблем, всі випили, включаючи Лану.
Гарі поглянув на мене. «Ти як, Хенку?»
«Нормально.»
«Добре, а якщо стане погано, ми покличемо Догфейса на допомогу.»
Догфейс був удвічі більшим за мене. Такими були правила мерзенного існування. На кожного здорованя припадало по ще більшому хлопцю, що може проковтнути тебе не жуючи. Я поглянув на Догфейса. «Здоров, друже!»
«Твій друг у тебе в штанях,» гаркнув він. «Давай пий.»
Гарі знову розлив. Цього разу він пропустив Гобблза і я це оцінив. Ми знову підняли стопки й випили. Після цього Лана вийшла з гри.