«А я думав, що ти працюєш, що ти знайшла роботу.»
Вона працювала домашньою робітницею.
«Він забрав мене з роботи! Він просто оскаженів! Він уб’є тебе!»
«Не хвилюйся, мамо, якщо він полізе до мене, я надеру йому його клятий зад, обіцяю.»
«Генрі, він знайшов твої оповідання і прочитав їх!»
«Я ніколи не просив його читати їх.»
«Він знайшов їх у шухляді! Він їх прочитав, прочитав геть усі!»
Я написав дванадцять оповідань. Дайте людині друкарську машинку і вона стане письменником. Я ховав їх у шухляді під білизною.
«Що ж,» сказав я, «старий нишпорив там, де не слід і обпік пальці.»
«Він сказав, що уб’є тебе! Він сказав, що його син не буде писати такі оповідання і жити з ним під одним дахом!»
Я взя її за руку. «Ходімо додому, мамо, і побачимо, що він зробить…»
«Генрі, він викинув усі твої речі з дому прямо на газон, навіть брудну білизну, твій одяг, машинку, валізу й оповідання!»
«Мої оповідання?»
«Так, і їх також…»
«Я приб’ю його!»
Я полишив її й пішов через 21 вулицю до бульвару Лонгвуд. Вона бігла за мною.
«Генрі, Генрі, не йди туди.»
Бідолашна жінка хапала мене за полу сорочки.
«Генрі, послухай, знайди собі десь кімнату! Генрі, у мене є десять доларів! Візьми ці гроші й винайми собі кімнату!»
Я розвернувся. Вона тримала в руці десятку.
«Забудь,» сказав я. «Я просто піду.»
«Генрі, візьми гроші! Зроби це заради мене! Заради своєї матері!»
«Ну що ж, добре…»
Я взяв гроші й поклав до кишені.
«Дякую за гроші.»
«Все добре, Генрі. Я люблю тебе, Генрі, але тобі треба йти.»
Вона бігла поперед мене, поки я йшов вулицею. Потім я побачив: усі мої речі були розкидані по газону, увесь мій брудний і чистий одяг, відкрита валіза, шкарпетки, сорочки, піжама, старий халат, все валялося на газоні й на дорозі. Я побачив свої рукописи, котрі ганяв вітер, вони валялися скрізь, у водостоці й на вулиці.
Мати побігла по доріжці до будинку, а я прокричав так, що б він міг мене почути, «СКАЖИ ЙОМУ ХАЙ ВИХОДИТЬ І Я ВІДІРВУ ЙОГО ДУРНУ МАКІТРУ!»
Спершу я зібрав рукописи. Це був удар нижче пояса. Вони були єдиною річчю, яку він не мав права чіпати. З кожною підінятою з канави, газону чи дороги сторінкою, я почувався краще. Я зібрав усі листки, що міг знайти, поклав їх у валізу, притиснувши черевиком, а потім спробував урятувати машинку. Вона вилетіла з чохла, проте виглядала неушкодженою. Я поглянув на своє дрантя, розкидане навколо. Я залишив брудну білизну й піжаму, котра була просто непотребом, що відійшов мені у спадок. Більше не було чого пакувати. Я закрив валізу, взяв її в одну руку, в іншу – машинку й пішов геть. Я бачив, як з-за фіранок за мною стежили два обличчя. Та я швидко викинув це з голови й попрямував по Лонгвуд, через 21-шу і до Вествуд хілу. Я не почувався якось інакше від того, як було раніше. Я не відчував ані піднесення, ані смутку; це було просто продовження. Я збирався сісти на «W», потім зробити пересадку й поїхати до центру.
54
Я знайшов кімнату на Темпл стріт у філіпінському кварталі. Вона знаходилась на другому поверсі й коштувала 3.50$ за тиждень. Я заплатив власниці – дамі середнього віку – за тиждень наперед. Туалет і ванна знаходились у коридорі та я відливав просто в умивальник у кімнтаі.
У першу ж ніч я знайшов бар на першому поверсі зпарва від виходу. Він мені сподобався. Треба було просто піднятися нагору і я був удома. В барі було повно маленьких темношкірих хлопців, та вони мене не зачіпали. Я чув багато історій про філіпінців – що їм дуже подобались білі дівчата, особливо блондинки, що вони завжди носили з собою стилети і, так як усі вони були однакового зросту, то просто скидалися й купували один дорогий костюм з прибамбасами на всіх і носили його по черзі. Джордж Рафт казав, що вони навіть диктували напрями в моді. Ніби вони любили стояти на розі й крутити позолочений ланцюжок десь восьми люймів завдовжки, що означав довжину пеніса.
Бармен також був філіпінцем.
«Ти що новенький?» запитав він.
«Я живу нагорі. Студент.»
«В борг не наливаю.»
Я поклав перед ним кілька монет.
«Налий мені «Істсайду.»
Він повернувся з пляшкою.
«Де тут можна підчепити дівчину?» запитав я.
Він взяв монети.
«Я нічого не знаю,» відповів він і пішов до книги обліку.
Тієї ночі я залишився до самого закриття бару. Ніхто не чіпав мене. Кілька блондинок пішло з філіпінцями. Чоловіки там були тихими п’яницями. Вони просто сиділи невеличкими групками, схиливши голови і тихо розмовляли, час від часу сміючись. Мені вони сподобались. Коли бар вже зачинявся і я збирався йти, бармен сказав, «Дякую.» Такого ніколи не зустрінеш в американських барах. Принаймні, мені не доводилось.
Мені подобалось моє нове становище. Все, що мені було потрібно – це гроші.
Я вирішив не кидати коледжу. Завдяки йому мені було куди податися вдень. Мого друга Бекера виключили. Мене більше ніхто не цікавив, окрім, хіба що, викладача антропології, відомого комуніста. Він не запарювався антропологією. Це був великий чолов’яга, дуже простий і приємний.
«А зараз я розповім вам, як правильно готувати стейк,» оголошував він аудиторії, «спершу треба розжарити сковорідку, випити чарку віскі, потім насипати туди солі. Потім кладете стейк і смажите його, але не довго. Потім перевертаєте, смажите ще, потім випиваєте ще віскі, виймаєте стейк і негайно їсте.»
Якось я лежав розтягнувшись на газоні кампусу і він підійшов і розтягнувся поруч зі мною.
«Чінаскі, ти ж не віриш у ту нацистську маячню, що сам несеш, чи не так?»
«Я цього не казав. А ви вірите у своє лайно?»
«Ну звісно ж.»
«В такому разі, успіхів вам.»
«Чінаскі, та ти просто сраний вінершніцель.»
Він підвівся, обтрусив траву з листям і пішов геть…
Я встиг прожити на Тепмл стірт кілька днів, коли Джимі Хетчер знайшов мене. Він постукав у двері, я відчинив і побачив його з іще двома хлопцями з авіазаводу – Делмором та Фастшузом[26].
«Чому його називають ‘Фастшуз’?»
«Позич йому грошей і дізнаєшся.»
«Давайте, заходьте… Як, заради всього святого, ти знайшов мене?»
«Твої родичі найняли детектива.»
«Чорт, а вони знають як прогнати радість з життя.»
«А може вони хвилюються?»
«Якщо це дійно так, то хай просто надішлють грошей.»
«Вони кажуть, що ти їх проп’єш.»
«Ну то нехай продовжують хвилюватись…»
Вони увійшли й сіли на підлозі навколо ліжка. У них була пляшка віскі й паперові стакани. Джимі розлив випивку.
«Непогано ти влаштувався.»
«Та тут просто чудово. Щоразу як виглядую з вікна, бачу Сіті-хол[27].»
Фастшуз фістав з кишені колоду карт. Він сидів на килимку. Він поглянув на мене.
«Граєш?»
«Щодня. А в тебе мічена колода?»
«Агов, ти, сучий сину!»
«Ану закрий рота, бо повішу твій скальп над каміном.»
«Послухай, друже, ці карти не мічені!»
«Я граю тільки в покер і очко. Який ліміт?»
«Два бакси.»
«Що ж, поїхали.»
Я вніс заставу й замовив звичайний покер. Мені не подобалась гра з джокерами, для цього потрібно бути дуже везучим. По четвертаку в банк. Як і домовлялись, Джимі роздавав наступне коло.
«Як ти це робиш, Хенку?»
«Я пишу курсові для інших.»
«Неймовірно.»
«Атож…»
«Агов, хлопці,» кинув Джимі, «а я ж казав, що цей хлопець геній.»
«Ага,» відповів Делмор. Він сидів праворуч від мене. Він відкрився.
«Четвертак,» сказав він.
Ми також поставили.
«Три карти,» сказав Делмор.