Ми зупинились напроти його будинку.
«Мені треба йти. Бувай.»
«Бувай, Девіде.»
Він зайшов і я почув голос його матері. «Девіде! Тільки поглянь на свої штани й сорочку! Вони пошматовані в криті слідами трави! Ти приходиш таким майже щодня! Скажи мені, ти це спеціально робиш?»
Девід не відповідав.
«Я задала тобі питання! Чому ти робиш це зі своїм одягом?»
«Я не можу нічого вдіяти, мамо…»
«Не можеш нічого вдіяти? Ах ти ж дурню такий!»
Я чув як вона його била. Девід почав плакати, але вона била ще сильніше. Я стояв на газоні перед домом і слухав. Через деякий час побої припинились. Я чув Девідові схлипування. Потім він перестав.
Мати сказала йому, «А тепер берися до уроків скрипки.»
Я сів на газон і чекав. Потім я почув скрипку. Мені не сподобалось, як грав Девід. Я ще трохи посидів і послухав, проте музика не стала кращою. Лайно всередині мене затверділо. Мені більше не хотілося срати. Очі боліли від яскравого полуденного сонця. Мене почало нудити. Я підвівся й пішов додому.
7
Бійки продовжувались. Вчителі так ні про що й не здогадувались. Найбільшою проблемою був дощ. В школі не було жодного хлопця, хто б мав парасолю чи дощовик. Більшість наших батьків були занадто бідними, аби купувати такі речі. А навіть, якщо й купували, ми ховали їх у кущах. Якщо когось бачили з парасолею чи в дощовику, його вважали педиком. Таких били після школи. Девідова мама змушувала його брати парасолю, якщо на небі з’являлась бодай найменша хмаринка.
В нас було дві великі перерви. Першокласники збирались на бейсбольному полі й розподілялись на команди. Ми з Девідом стояли разом. Завжди ставалося одне й теж саме. Мене обирали передостаннім, а Девіда останнім, тож ми завжди грали в різних командах. Девід грав ще гірше за мене. Через свою косоокість він навіть не бачив м’яча. Мені ж довелося добряче потренуватись. Я ніколи не грав з сусідськими дітлахами. Я навіть не знав як правильно ловити чи відбивати м’яч. Але я хотів навчитися, мені це подобалось. Девід боявся м’яча, а я ні. В мене був гарний замах, я замахувався найкраще з усіх, але ніколи не влучав по м’ячу. Я завжди вилітав. Якось я вибив м’яч далеко за межі поля. Це було добре. Іншого разу я спромігся на пробіжку. Коли я підбіг до першої бази, бейсмен сказав мені, «Тільки так ти дістанешся сюди.» Я зупинився і поглянув на нього. Він жував гумку, з носа в нього стирчало кілька довгих чорних волосин. Волосся на голові було жирним. Він по-дурнуватому всміхався.
«На що вирячився?» запитав він у мене.
Я не знав, що відповісти. Я не звик до розмов.
«Хлопці кажуть, що ти божевільний,» сказав він мені, «але я тебе не боюсь. Якось я підстережу тебе за школою.»
Я стояв і дивився на нього. Його обличчя було жахливе. Пітчер кинув м’яч і я помчав до другої бази. Я біг, мов скажений і стрибнув до бази. М’яч прилетів пізніше. Мене не вибили.
«Ти вилетів!» крикнув хлопець, котрий судив матч. Я підвівся, не вірячи.
«Я сказав ТИ ВИЛЕТІВ!» крикнув суддя.
Раптом мені стало ясно, що мене просто не хотіли приймати. Мене й Девіда. Всі хотіли, щоб я «вибув», тому що так було треба. Вони знали, що ми з Девідом були друзями. Мене не приймали через Девіда. Поки я плентався з поля, то побачив Девіда, що стояв на третій базі у своїх дурнуватих штанцях. На ногах у нього були синьо-жовті шкарпетки. Чому він обрав мене? Я був жертвою нападок. Того дня після уроків, я швидко вийшов з класу і пішов додому сам, без Девіда. Я не хотів бачити, як його знову лупцюватимуть однокласники, або мати. Не хотів слухати його сумної скрипки. Проте наступного дня під час обіду, коли він підсів до мене, я знову їв його чіпси.
Мій день настав. Я відчував у собі неабияку силу й піднесення. Я не міг повірити, що мене вважали таким поганим, як мені того хотілося. Я дико й сильно махав биткою. Я усвідомлював свою силу і, як вони казали, був «божевільним». Я відчував, що в мені дійсно було щось. Можливо усього-лиш лайно, проте цієї штуки в мені було більше, ніж у всіх решти. Я був бетером. «Агов, та це ж КОРОЛЬ СТРАЙКУ! МІСТЕР ВІТРЯК!» Подавали м’яч. Я замахнувся й відчув, як він ударяється об битку й летить саме так, як я і хотів. М’яч летів усе вище й вище, лівіше від поля, високо над головою приймаючого. Його звали Дон Брюбейкер і він стояв, спостерігаючи, як м’яч проноситься над ним. Він летів так, ніби й не збирався падати. Потім Брюбейкер схопився й побіг за ним. Він хотів вибити мене. Дідька б йому це вдалося. М’яч приземлився і покотився на сусіднє поле, де саме грали п’ятикласники. Я повільно побіг до першої бази, подивився на хлопця, що там стояв, потім до другої, торкнувся її, потім до третьої, де стояв Девід, проігнорував його, торкнувся третьої й пішки дістався домашньої. Такого ще не бувало. Такої пробіжки від першокласника ще ніхто не бачив! Ступивши на домашню базу, я почув як один із гравців, Ірвін Боун, сказав капітану, Стенлі Грінбергу, «Давай візьмемо його до збірної.» (Наша збірна змагалася з командами інших шкіл.)
«Ні,» відказав Стенлі Грінберг.
Він був правий. Мені більше ніколи не вдавалася пробіжка. Майже щоразу я вилітав. Та вони назавжди запам’ятали ту пробіжку і продовжували ненавидіти мене, і це був найкращий вид ненависті, тому що вони й самі не знали їїпричин.
Футбольний сезон був ще гірший. Ми грали в контактний футбол. Я не вмів ні ловити, ні кидати м’яч, проте мене якось узяли в гру. Коли до мене підбіг суперник, я потягнув його за комір і повалив на землю. Він почав підійматись і я вдарив його. Він мені не подобався. Це був хлопець з першої бази з жирною чуприною і волоссям у носі. Підбіг Стенлі Грінберг. Він був найбільшим з нас. Якби він захотів, то міг би запросто прибити мене. Він був нашим лідером. Він звернувся до мене, «Ти не розумієш правил. Більше не гратимеш.»
Я перейшов у волейбол. Ми грали з Девідом та рештою. Це було просто жаливо. Інші грали у футбол і всі ними захоплювалися. Я також хотів грати у футбол. Мені просто не вистачало трохи практики. Волейбол був просто ганьбою. Зовсім скоро я покинув його. Я просто стояв посеред поля, де ніхто не грав. Я був єдиним, хто ні у що не грав. Я стояв там кожного дня впродовж двох перерв від дзвінка до дзвінка.
Одного дня, поки я так стояв сталася чергова халепа. Ззаду в голову мені влучив футбольний м’яч. Він просто звалив мене на землю. В мене аж запаморочилося в голові. Всі зібралися навколо мене й почали реготати. «Гляньте, Генрі знепритомнів! Генрі знепритомнів, як дівка! Погляньте-но на Генрі!»
Я підвівся спостерігаючи каруселі навколо. Потім оволодів собою. Здавалося, ніби небо наблизилось і випласталося. Я почувався, ніби в зоопарку. Навколо були обличчя, носи, роти й очі. Оскільки вони всі реготали, я вирішив, що вони навмисне поцілили у мене м’ячем. Це було нечесно.
«Хто вдарив той м’яч?» запитав я.
«Ти хочеш це знати?»
«Так.»
«А що ти збираєшся робити, як дізнаєшся?»
Я не відповів.
«Це був Біллі Шерріл,» мовив хтось.
Білі був пухкеньким хлопчиком, набагато кращим за решту, та все ж, він залишався одним із них. Я пішов до Біллі. Він стояв там. Коли я підійшов, він вдарив мене. Я того майже не відчув. Я вдарив його у ліве вухо і коли він за нього схопився, заїхав прямо в живіт. Він упав на землю. Він не піднімався. «Біллі, вставай і бийся з ним,» крикнув Стенлі Грінберг. Стенлі підняв Білі й штовхнув до мене. Я вдарив його по зубам і він обома руками схопився за рот.
«ОК,» мовив Стенлі, «Я зараз розберусь!»
Хлопці загукали. Я вирішив утекти, мені не хотілося помирати. Та раптом втрутився вчитель. «Що тут відбувається?» Це був містер Холл.