«Генрі напав на Біллі,» сказав Стенлі Грінберг.
«Це правда, хлопці?» запитав містер Холл.
«Так,» відповіли усі.
Містер Холл повів мене за вухо до кабінету директора. Він всадив мене на стілець у приймальні й постукав у двері. Пробувши там кілька хвилин, він вийшов не дивлячись на мене. Я просидів ще п’ять чи десять хвилин, аж поки директор не вийшов і не сів напроти мене. Це був дуже поважний чоловік з сивим волоссям і блакитною краваткою-метеликом. Він виглядав, як справжній джентльмен. Його звали містер Нокс. Він склав руки і мовчки поглянув на мене. Коли він так зробив, я засумнівався в тому, чи він справді був джентльменом. Здавалося, ніби він. як і решта, хоче принизити мене.
«Ну,» повів він, «розкажи, що там сталось.»
«Нічого не сталось.»
«Ти побив того хлопчика, Біллі Шеріла. Його батьки хочуть знати за що.»
Я не відповів.
«Думаєш, що можна застосовувати силу, коли щось стається не так, як тобі того хочеться?»
«Ні.»
«Так чому ж ти це зробив?»
Я не відповів.
«Вважаєш себе кращим за інших?»
«Ні.»
Містер Нокс сидів напроти мене. В руках у нього був перочинний ніж, яким він водив по фетровій оббивці столу. На столі стояла велика пляшка зелених чорнил та підставка з чотирма перами у ній. Я думав чи не битиме він мене.
«Так чому ж ти зробив те, що зробив?»
Я не відповідав. Містер Нокс водив ножем по столу. Задзвонив телефон. Він підняв слухавку.
«Ало? А, місіс Кірбі? Він що? Що? Послухайте, не могли б ви самі навести порядок? Я зайнятий. Добре, передзвоню вам, як тільки звільнюсь…»
Він поклав трубку. Він пригладив своє густе сиве волосся рукою й поглянув на мене.
«Чому ти спричиняєш мені стільки клопоту?»
Я мовчав.
«Думаєш, ти крутий, так?»
Я продовжував мовчати.
«Крутий хлопець, еге ж?»
Навколо стола літала муха. Вона зависла над чорнильницею. Потім сіла на її чорну кришку й почала терти крильця.
«Добре, хлопче, ти крутий, але і я також крутий. Давай закріпимо це рукостисканням.»
Я не вважав себе крутим, тож не подав йому руки.
«Давай, не соромся.»
Я простягнув руку, він взяв її й почав трясти. Потім він зупинився й поглянув на мене. В нього були чисті блакитні очі, дещо світліші за його метелик. Вони були майже прекрасні. Він продовжував дивитись на мене не відпускаючи моєї руки. Його хватка посилювалась.
«Хочу привітати тебе з тим, що ти крутий хлопець.»
Він стиснув мою руку ще сильніше.
«Думаєш, я крутий?»
Я не відповів.
Він ще сильніше стиснув мох пальці. Я відчував, як кістка одного пальця врізалася в плоть наступного, ніби лезо. Перед очима замиготіли вогники.
«Думаєш, я крутий?» запитав він.
«Я тебе вб’ю,» процідив я.
«Що ти?»
Містер Нокс продовжував посилювати хватку. Його рука була ніби лещата. Я бачив кожну пору на його обличчі.
«Круті хлопці не верещать, чи не так?»
Я більше не міг дивитися на його обличчя. Я поклав голову на стіл.
«Так я крутий?» запитав містер Нокс.
Він стиснув ще сильніше. Мені хотілося закричати, проте я стримувався як міг, щоб ніхто не міг мене почути.
«А зараз, я крутий?»
Я чекав. Мені не хотілося цього казати. Потім я вимовив, «Так.»
Містер Нокс відпустив мою руку. Мені було страшно поглянути на неї. Я просто звісив її. Я помітив, що муха зникла й подумав, що не так вже й погано бути мухою. Містер Нокс щось написав на аркуші паперу.
«Так, Генрі, я пишу невеличку записку твоїм батькам і хочу, щоб ти передав її їм. Ти ж передаси її чи, не так?»
«Так.»
Він поклав записку в конверт і дав мені. Конверт був запечатаний і мені зовсім не хотілося відкривати його.
8
Я приніс конверт додому, віддав матері й пішов до своєї кімнати. Найкращою річчю в тій кімнаті було ліжко. Я любив залишатися в ньому протягом годин, навіть посеред дня, по шию загорнувшись у ковдру. Там було просто чудово, не було нікого й нічого, жодних людей, взагалі анічогісінько. Мати часто застукувала мене у ліжку посеред дня.
«Генрі, вставай! Не гоже хлопцеві весь день валятися в ліжку! Давай, підіймайся! Займись чимось!»
Та мені було нічим зайнятись.
Того дня я не ліг у ліжко. Мати прочитала записку. Згодом я почув її плач. Потім вона заголосила. «Ой боже ж мій! Ти зганьбив нас із батьком! Це ганьба! А якщо про це довідаються сусіди? Що вони подумають?»
Вони ніколи не розмовляли з сусідами.
Двері відчинилися й мати забігла до кімнати: «Як ти міг так учинити з матір’ю?»
По її обличчю текли сльози. Я почувався винним.
«Зачекай-но, поки повернеться батько!»
Вона грюкнула дверима, а я сів на стілець і став чекати. Як-не-як, я відчував провину…
Я чув як увійшов батько. Він зажди гупав дверима, ходив важко й говорив гучно. Він повернувся. За кілька хвилин двері моєї кімнати відчинились. Він був шість і два заввишки, кремезний чолов’яга. Раптом усе навколо – стілець, на якому я сидів, шпалери, стіни – щезло з моїх думок. Він був темрявою, що закривала сонце, його лють стирала геть усе. Я бачив його вуха, ніс, рот, проте не міг заглянути в очі, бачачи лиш червоне від злості обличчя.
«Так, Генрі. Ану бігом у ванну.»
Я прослідував за ним крізь відчинені двері. Стіни там були білі. Там було тільки дзеркало й маленьке віконце, потемніле й потріскане. Усю обстановку складали ванна, унітаз і кахель на стінах. З гачка стіни він зняв шкіряний пасок для заточки бритв. Це було перше побиття з довгої череди наступних, що повторювалися все частіше й частіше. Як на мене, завжди без будь-якої причини.
«А тепер спускай штани!»
Я зняв штани.
«Знімай труси.»
Я зняв їх.
Потім він підняв ремінь. Перший удар більше шокував, аніж приніс болю. Другий був більш болючим. З кожним наступним ударом біль все зростав. Спершу я ще розрізняв стіни, унітаз, ванну. Та згодом, я вже нічого не бачив. З кожним ударом він ще й лаяв мене, та я не чув його слів. Я думав про його троянди, що він вирощував на подвір’ї. Я думав про його машину в гаражі. Я намагався не закричати. Я також знав, що якщо закричу, він зупиниться, та знаючи як він бажав почути моє голосіння, намагався стримуватись. Я мовчав, а сльози котилися в мене з очей. Все навколо закрутилося у вирі, в хаосі, в якому важко було залишатись. Я почав схлипувати, ковтаючи солоні грудки, що підступали до горла. Він спинився.
Він вийшов з кімнати. Я знову почав розрізняти віконце й дзеркало. На гачку висів пасок для заточки бритви, він був довгий, коричневий і закручений. Я не міг нахилитися, щоб натягнути штани, тож незграбно пошкандибав до дверей зі спущеними. Я відчинив двері ванної й побачив матір у коридорі.
«Це було неправильно,» сказав я їй. «Чому ти не заступилася за мене?»
«Батько,» відповіла вона, «завжди правий.»
Потім вона пішла. Я поплівся до своєї кімнати зі спущеними штанами і всівся на край ліжка. Було боляче сидіти. Через вікно я бачив батькові троянди на подвір’ї. Вони були білі, червоні й жовті, великі й повні. Сонце було вже низько, проте останні його промені все ще пробивались крізь вікно. Мені здавалось, що навіть сонце належало батькові, ніби я не мав навіть права дивитися на нього вже через те, що воно світило на батьків будинок. Я був чимось на кшталт його троянд – чимось, що належало йому, та не мені…
9
Коли мене покликали обідати я вже міг натягнути штани й поплентався до закутку де в нас проходила трапеза у всі дні, окрім неділі. На моєму стільці постелили дві подушки. Я сів на них, проте ноги й дупа все ще пекли. Батько говорив про роботу, як і завше.