«Що ти робиш?»
«Нічого.»
«Це урок фізкультури. Тобі треба брати в ньому участь. Чи ти інвалід?»
«Що?»
«В тебе щось не так зі здоров’ям?»
«Не знаю.»
«Ходи зі мною.»
Він повів мене до гурту. Вони грали у кікбол. Ця гра нагадує бейсбол, тільки гарють у неї футбольним м’ячем. Пітчер котив його, а вибиваючий мав відбити його ногою. Якщо м’яч ловили, ти вилітав. Якщо ж тобі вдавалося відбити його чисто, або ж вибити за межі поля, треба було робити пробіжку.
«Як тебе звуть?» запитав мене вчитель.
«Генрі.»
Він підійшов до хлопців. «Генрі гратиме на шорт-стопі,» сказав він.
Це були хлопці з мого класу. Всі вони мене знали. Шорт-стоп був найважчою позицією. Я знав, що вони змовилися проти мене. Пітчер накотив м’яч дуже повільно, а відбиваючий вистрілив прямісінько в мене. Він вдарив сильно, але я зорієнтувався. Хоча м’яч був великий, я виставив руки і спіймав його без проблем. Я кинув м’яч назад до пітчера. Наступний вчинив так само. Цього разу він ударив трохи вище. І трохи сильніше. Без проблем. Потім до бази підійшов Стенлі Грінберг. Моє везіння скінчилося. Пітчер подав м’яч, Стенлі відбив його. Він полетів у мене, ніби ядро, мітячи прямо в голову. Я хотів присісти, та не зробив цього. М’яч просто врізався мені в руки й застряг там. Я відкинув його пітчеру. Три аути. Я побіг уздовж лінії. Коли я повернувся, якийсь хлопець підійшов до мене й мовив, «Чінаскі, класний прийом!»
Це був хлопчина з жирною чуприною й волоссям у носі. Я розвернувся. «Агов!» гукнув я. Він спинився. Я поглянув на нього. «Більше ніколи не смій говорити зі мною.» Я побачив страх у його очах. Він поплентався на позицію, а я підійшов до паркана й сперся на нього, спостерігаючи за грою. Ніхто зі мною не стояв, та мені було байдуже. Я здобував авторитет.
Це важко пояснити. Ми були дітьми найбідніших і найнеосвіченіших батьків, училися у найбіднішій школі, більшість з нас навіть не могли нормально харчуватися, та все ж ми були набагато більшими за хлопців з інших, більш благополучних шкіл міста. Наша школа славилася цим. Нас боялися.
Наша команда шестикласників просто розривала інші команди. Особливо у бейсбол. Це були просто розгроми з рахунками 14-1, 24-3, 19-2. Просто ми вміли бити по м’ячу.
Одного дня нам кинула виклик команда школи-чемпіона серед молодших класів, Міранда Белл. Звідкись узялись гроші й кожному з наших гравців видали по новенькій кепці з Буквою «D» спереду. Наші хлопці круто виглядали у них. Коли на поле вийшла команда Міранди Белл, чемпіони серед 7-х класів, наші шестикласники повалилися зі сміху, побачивши їх. Ми були більші, виглядали жорсткішими, у нас була інша хода, ми знали щось таке, чого їм не було відомо. Молодші хлопці також сміялися. Ми знали, що зробимо з ними усе, що забажаємо.
Хлопці з Міранди виглядали аж занадто ввічливими. Вони були дуже тихі. Їхній пітчер був найбільшим серед них. Він вибив перших трьох наших беттерів, одних із кращих. Та в нас був Лоубол Джонсон. Лоубол зробив з ними те ж саме. Виглядало це так: обидві сторони просто вибивали одна одну й нічого більше. Потім прийшла наша черга відбивати. Біфкейк Капалетті буквально вистрілив. Господи, той постріл варто було чути! Здавлося, м’яч летить просто у вікно. Я ще ніколи не бачив подібного польоту м’яча! Він вдарився об флагшток і відскочив назад. Легка пробіжка. Капалетті оббігав бази, а наші хлопці виглядали просто чудово у своїх блакитних кепках з білою літерою «D».
Хлопці з Міранди просто посипалися після такого. Вони не знали як їм бути далі. Вони прийшли з багатого району й не знали, що значить відбиватися. Наш наступний гравець подвоїв результат. Як же ж ми горланили! Все було ясно. Вони нічого не могли вдіяти. Наступний хлопець потроїв. Вони змінили пітчера. За ним пішов ще один. Наступний беттер надолужив. До кінця іннінгу в нас було дев’ять пробіжок.
У Міранди не було жодних шансів надолужити 8 очок. Наші п’ятикласники вибігли на поле й викликали їх на бійку. Навіть один четвертокласник підбіг і кинувся битися з одним із них. Хлопці з Міранди забрали свою екіпіровку й пішли. Ми наздогнали їх на вулиці.
Ми не мали іншого вибору, тож кілька наших хлопців зав’язали бійку. Це була славна бійка. Їм обом розбили носи, проте вони добряче ухилялися, аж поки не підійшов один з учителів, що залишився подивитись гру й не припинив усього. Він навіть не підозрював наскільки близько був до небезпеки.
12
Однієї ночі батько взяв мене з собою на роботу. Більше не було возика й коня. Тепер у нього була вантажівка. Ми завантажили товар і виїхали на маршрут. Мені подобалося виходити з дому раннього ранку. Ще світив місяць і було видно зорі. Я дещо змерз, проте збудження перемагало. Я не міг зрозуміти, чому батько вирішив узяти мене з собою на роботу, після того, як ми перестали ладнати, адже він продовжував шмагати мене паском щотижня, іноді навіть двічі на тиждень.
На кожній зупинці він виходив і доставляв пляшку чи дві молока. Іноді в доставці був ще сир, маслянка чи масло, а іноді ще пляшка апельсинового соку. Більшість людей залишали в порожній пляшці записку, де викладали свої побажання.
Батько їхав маршрутом, зупиняючись і рушаючи, виконуючи доставки.
«Отож, малий, в якому напрямку ми зараз їдемо?»
«На північ.»
«Правильно. Ми їдемо на північ.»
Ми все їхали і їхали вулицями, щораз зупиняючись і знову рушаючи.
«Так, а тепер куди ми їдемо?»
«На захід.»
«Ні, ми їдемо на південь.»
Деякий час ми мовчали.
«А якби я висадив тебе з машини й лишив на узбіччі, що б ти зробив?»
«Не знаю.»
«Ну, подумай, як би ти вчинив?»
«Ну, гадаю, я б пішов назад і повипивав би все молоко й сік, що ти лишив на ганках.»
«А потім що?»
«А потім я б пошукав полісмена і розповів би йому все, що ти зі мною зробив.»
«Дійсно, га? А що б ти йому сказав?»
«Я б сказав йому, що ти заплутав мене, сказавши, що ‘схід’ то ‘південь’, бо хотів, аби я загубився.»
Починало світати. Скоро ми закінчили всі доставки і зупинилися біля кафе, щоб поснідати. Підійшла офіціантка. «Привіт, Генрі,» привіталася вона з батьком. «Привіт, Бетті.» «А що це за малий?» запитала Бетті. «Це Генрі молодший.» «Він як дві краплі води схожий на тебе.» «Та все ж, у нього нема моїх мізків.» «Сподіваюсь на це.»
Ми зробили замовлення. Нам принесли яєчню з беконом. Поки ми їли, батько сказав, «А зараз починається найважча частина.»
«Що ти маєш на увазі?»
«Мені треба зібрати гроші з боржників. Дехто не хоче платити.»
«Але ж вони зобов’язані платити.»
«Я кажу їм те ж саме.»
Ми закінчили снідати й поїхали далі. Батько вийшов з машини й постукав у двері. Я чув як він голосно сварився, «ЩО, ХАЙ ЙОМУ ГРЕЦЬ, ТИ ДУМАЄШ Я ЇСТИМУ? ВИСМОКТАВ МОЛОКО, ТЕПЕР ДАВАЙ ГРОШІ!»
Кожного разу він міняв стратегію. Іноді йому повертали гроші, а іноді ні.
Потім він підійшов до маленького будинку. Двері відчинилися, звідти вийшла жінка, одягнена у широке шовкове кімоно. Вона курила сигарету. «Послухай, люба, мені треба повернути гроші. А в тебе найбільший борг!»
Вона засміялася.
«Слухай, крихітко, віддай хоча б половину, щоб від мене відчепилися.»
Вона випустила кільце диму й розбила його пальцем.
«Послухай, ти мусиш заплатити,» сказав батько. «Це критична ситуація.»
«Заходь. Обговоримо це всередині,» відповіла жінка.
Батько зайшов, двері за ним зачинилися. Він довго не виходив звідти. Сонце вже піднялось високо. Коли батько вийшов надвір, в нього було розпатлане волосся а край сорочки стирчав із штанів. Він заліз назад у машину.
«Та тітонька віддала тобі гроші?» запитав я.
«Це була остання зупинка,» відказав батько. «Я більше не можу. Треба повернути машину в гараж і йти додому…»
Я бачив ту жінку ще раз. Одного разу я прийшов зі школи, а вона саме сиділа у нашій вітальні. Батько з матір’ю також були там і мама плакала. Побачивши мене, вона кинулася до мене й обійняла. Вона відвела мене до кімнати й посадила на ліжко. «Генрі, ти ж любиш свою маму?» Насправді я не любив її, та вона була така засмучена, що я відповів «Так». Вона повела мене назад до вітальні.