— Та колись усіх разом ховали на одному цвинтарі. Ось тут, — і показала на височезний паркан, де були всілякі склади. — Єврейський, український і католицький, і ще австрійські вояки з Першої світової війни. У 1953 році цвинтар знесли. Перенесли хіба радянських солдатів у парк, а всіх решта повикидали, правда, повиймали золоті зуби.
Охоронець нас не пустив за ворота, та й на що там було дивитись? Кусень незабудованого пустиря потопав у будяках і кропиві. Я думаю, що ті люди стільки вже пережили, що не мали сили боронити могили предків. Я пам'ятаю, як мені розповідали, що у Рудках на місці масових розстрілів євреїв місцеві десятиліттями рили землю, шукаючи золоті коронки і перстеники. А пам’ятник полеглим нехай ставлять євреї.
Я попрощалась з тією доброю жінкою, яка навіть запросила мене в гості, і сіла в парку, щоб отямитись від почутого. Нема в Підбужі навіть хреста для тих, хто визволяв Україну і хто був просто жертвою кривавої світової бійні. Церква — московського патріархату. Підбуж і Сторону в нас називають комуністичними. Тут ніколи не було культурного життя після війни, школа має погану репутацію, хоч там, коли ще вчилася моя сестра Марійка в 9-му і 10-му класі, давали добрі знання і про репетиторів навіть не чули. Це лише моє припущення, але ті села, які найбільше зачепив повстанський рух, згодом прославились підтримкою окупаційної радянської влади. Зворотня реакція.
Повертаючись з грибів, мене помітила з машини моя троюрідна сестра Марійка. Вона жила в новому комунальному будинку біля зупинки. Донька татового брата Івана. Ще недавно ми їхали з нею в автобусі й вона розповідала, що одружує сина. Власне, з ним вони повертались зі Сторони, трохи назбиравши грибів. Ми пили каву в неї вдома і я розповіла про те, що дізналась щойно. Не знаю, але непривітний охоронець, що боявся мати клопіт з начальством через якісь старі вантажівки, продовжував уособлювати для мене Підбуж. Сестра розповіла, що молодший син з чоловіком працюють в Москві, сестра-близнючка Люба, майор-бухгалтер, перебралась з Єкатеринбурга до Нижнього Новгорода, точніше в найбрудніше місто Росії Дзержинськ, де після розлучення винаймає однокімнатну квартиру. Сина одружила в Москві, донька виходить заміж теж в Росії. А Марійка збирається до сестри шукати там роботу і для себе. Я нічого не коментувала. Сидіти отак, склавши руки, в Підбужі, де не світить робота за фахом, весь час на очах у заможної великої родини, мабуть, соромно. Але ще більший сором втрачати себе в безкінечній гонитві за грошима, відчуваючи при цьому тугу за самим собою. Українці зараз як перелітні птахи: повернуться з вирію і знову летять, бо вже не можуть по-іншому.
Мені вже час був вертатись і я пішла ще подивитися на лікарню, хоч була там не раз. Усе, як і п’ять, двадцять років тому. Та сама жовтувата бруднувата барва корпусів, і на розі — реконструкція колишнього приміщення для церковного хору під церкву. Там, на зупинці, я зустріла колишнього сусіда і свого товариша дитинства Грицька Волощука, і ми, чекаючи на автобус, поговорили вперше, відколи стали дорослі. У відбудові церкви Грицько брав, очевидно, активну участь. Сума, яку він назвав, мені не вкладалась до голови. Коли отак зустрічаєш земляків, вони починають переконувати, як тебе всі люблять і як тобою пишаються, хоча й не читали твоїх книжок. Як правило, на всі пропозиції приїхати в гості я відповідаю, що згодна зустрітись публічно, в школі чи в клубі, але не приватно. Бо я дуже не люблю ходити по гостях. Втім, Гриць справив на мене якнайкраще враження. Він завжди був добрим хлопцем і вірним товаришем, і, можливо, я й справді колись приїду. Я знала, що в Гриця п’ятеро дітей, і почала розпитувати за них. І тут він сказав мені те, що викликало у мене велику повагу до цього вже зрілого спрацьованого чоловіка. Він говорив не про хати, які будує, чим так люблять у нас хвалитися. Він сказав: «Мої всі діти з відзнакою позакінчували інститути, і ні за кого я не платив ні копійки. Вони так виховані в мене». Він сказав це наче проголосив моральне кредо. Якщо в Підбужі є такі люди, то не все втрачено. Той Гриць, певно, ніколи не їздив на заробітки, не відпочивав, але завжди знаходив час провідати батьків в Урожі і намагався жити чесно там, де жити чесно неможливо. Зараз він їхав до хворого батька, і в Урожі він пішов просто до своєї хати, а я звернула до своєї.