— Свідчення, що їх дав Сведенборг про свою місію в шведській та прусській королівських родинах, безперечно породили віру, якою живуть багато людей у цих дворах, — повів далі пан Бекер, поклавши газету назад до шухляди. — Одначе я не зможу розповісти вам про всі факти його матеріального, видимого життя: нікому не вдавалося розгадати його звички. Жив він замкнутий, не бажаючи збагачуватися чи здобувати славу. Сведенборг навіть вирізнявся своєрідною огидою до прозелітів, мало кому відкривався й розповідав про своє обдаровання лише тим, у кому розквітала віра, мудрість і любов. Він умів розпізнавати з першого погляду стан душі тих, хто підходив до нього, і перетворював на ясновидців тих, кого хотів розворушити своїм внутрішнім словом, його учні ні разу не бачили з 1745 року, аби він щось робив, керуючись людськими міркуваннями. І тільки одна людина, шведський священик на ймення Маттезіус, звинуватив його в божевіллі. За дивовижним збігом обставин цей Маттезіус, супротивник Сведенборга та його творчості, невдовзі сам збожеволів і ще прожив кілька років у Стокгольмі, отримуючи пенсію, призначену йому шведським королем. До речі, 1786 року на честь Сведенборга було старанно складено похвальне слово й виголошено у великій залі королівської Академії наук у Стокгольмі радником гірничого коледжу паном Санделем. Нарешті отримана лордом-мером Лондона декларація констатує найменші подробиці останньої недуги й смерті Сведенборга, якого тоді відвідав пан Фереліус — найвища шведська духовна особа. Близькі до нього люди свідчать, що Сведенборг постійно передбачав правду. «Через сто років, — сказав він панові Фереліусу, — моя доктрина правитиме церквою». Він передбачив день і час своєї смерті. Того дня, в неділю, 29 березня 1772 року, він запитав, котра зараз година. «П’ята», - відповіли йому. «Ось усе скінчилося, — сказав він. — Господь вас благословляє!» Потім через десять хвилин він спокійно вдихнув повітря й зробив легкий видих. Основними рисами його життя були простота, буденність, самотність. Коли Сведенборг закінчував один зі своїх трактатів, він вирушав кораблем до Лондона або до Голландії, там його публікував, і більше ніколи не заводив мови про нього. Він видав так один за одним двадцять сім різних трактатів, написаних, за його словами, під диктовку ангела. Правда це чи ні, але він пише, що мало людей спроможні витримати запал цих переказів. Ось вони всі, - показав пан Бекер на другу поличку, де стояло з шість десятків томів. — До семи трактатів, у яких Божий дух проливає своє найяскравіше світло, належать: «Утіхи подружнього кохання», «Небо й пекло», «Розкритий апокаліпсис», «Вияв вічного почуття», «Господня любов», «Справжнє християнство», «Всесильна ангельська мудрість, всевідання, повсюдність тих, хто визнає вічність і велич Господню». Його пояснення апокаліпсису починається такими словами, — провадив пан Бекер, узявши в руки Й розгорнувши перший том, що стояв біля нього: «Тут я нічого не сказав від себе, я говорив словами Господа, який через того самого ангела сказав Йоаннові: «Не запечатуй слів пророцтва цієї книги». (Об’явлення св. Йоанна Богослова, XXII, 10.)
Шановний пане, — провадив пастор, подивившись на Вільфріда, — я часто зимовими вечорами весь тремтів, читаючи жахливі твори, в яких ця людина з неабиякою простодушністю розповідає про найдивовижніші чудеса. «Я бачив небеса й ангелів, — пише він. — Духовна людина бачить духовну людину набагато краще, ніж земна людина бачить земну людину. Описуючи небесні чудеса й самі небеса, я корився наказові, що його мені дав Господь. Ваша воля вірити мені чи ні, але я не можу поставити інших у те становище, в яке мене поставив Бог; то не від мене залежить дати чи не дати їм змогу порозмовляти з ангелами, творити чудо, яке відповідало б їхньому розумінню; вони ж бо самі є єдиним інструментом свого ангельського воздвиження. Ось уже двадцять вісім років я перебуваю в духовному світі з ангелами й на Землі з людьми; Господь забажав розкрити мої очі святому духові, так само, як це він розкрив Павлові, Данилові і Єлисеєві». Одначе в деяких осіб бувають видіння духовного світу завдяки повній відчуженості, якою сомнамбулізм відмежовує їхнє тіло від душі, «в такому стані, - пише Сведенборг у трактаті «Ангельська мудрість», № 257, - людина може піднестися до небесного сяйва, бо, коли її плотські почуття притуплюються, небо безперешкодно впливає на її душу». Багато людей, які анітрохи не сумніваються, що Сведенборгові являлись небесні одкровення, припускають, проте, що не всі його твори однаковою мірою навіяні Господом. Інші вимагають беззастережно приєднатися до Віри Сведенборга, цілком приймаючи всі незрозумілості його творів, вважаючи, що недосконалість земної мови завадила пророкові описати свої духовні видіння, чиї неясності зникають перед очима тих, кого віра духовно відродила; адже, за блискучим висловлюванням його найвідданішого послідовника, «Плоть — це зовнішнє народження». Для поетів та письменників його надприродність справді велика, а для ясновидців усе це чиста дійсність. Його послідовники викликали в деяких християн обурення. Окремі критики висміяли небесну речовину з його храмів, золотих палаців і розкішних осель, де веселяться ангели; інші поглумилися з його гаїв, де ростуть загадкові дерева, із садків, де розмовляють квіти, де повітря біле, де містичні коштовності, сардонікс, карбункул, хризотил, хризопраз, ціан, халцедон, берил, урим і тумим наділені здатністю рухатися, виражають небесну правду і їх можна розпитувати, бо вони відповідають коливаннями світла («Справжня релігія», 219); багатьом добрим духам не до вподоби світи, де кольори виливаються в музику чарівного концерту, де слова палають вогнем, де Слово Боже пишеться клинописом («Справжня релігія», 278). Навіть на Півночі кілька письменників поглузували з його перлинних дверей, з діамантів, якими інкрустовані й наповнені будинки його Єрусалима, де наймен- ше домашнє начиння виготовлене з рідкісних на землі речовин. «Якщо всі ці предмети рідкісні на цьому світі, - запитують його послідовники, — то хіба це може бути підставою вважати, що їх мало й на тому?» До речі, Сведенборг повторив з цього приводу знамениті слова Ісуса Христа: «Коли я говорив вам про земне, та не вірите ви, то як же повірите ви, коли я говоритиму вам про небесне?» (Євангеліє від с Йоанна, III, 12). Пане, я прочитав усього Сведенборга, — вів далі Бекер, зробивши гордовитий жест. — Кажу я вам це з гордістю, бо я зберіг свій здоровий глузд. Читаючи його, треба з’їхати з глузду або стати ясновидцем. Хоч як я опирався цим двом божевіллям, я часто відчував якесь незнайоме захоплення, глибоке зворушення, внутрішню радість, що їх приносять тільки повна правда, бачення небесного світла. Коли душа пробігає по сторінках цих трактатів, усе на цьому світі здається крихітним. Неможливо не здивуватися, дізнавшись, що за тридцять років цей чоловік опублікував про духовний світ двадцять п’ять томів розміром у чвертку аркуша, написаних латиною, найменший з яких має п’ятсот сторінок, надрукованих дрібним шрифтом. Подейкують, ніби він залишив у Лондоні ще двадцять томів, здавши їх на збереження своєму небожеві панові Сільверіхму, колишньому капеланові шведського короля. Звісно, людина, яка з двадцяти до шістдесяти років майже вичерпала себе, видавши своєрідну енциклопедію, мабуть, отримала якісь надприродні джерела, щоб написати ці незвичайні трактати у віці, коли сила в людини починає слабнути. В його творах є безліч пронумерованих пропозицій, жодна з яких не суперечить іншим. Скрізь у факті відчувається точність, методичність, присутність духу, наявність ангелів. Свою «Справжню релігію», в якій зібрано всі його догмати, сповнений світла твір, він задумав і написав у вісімдесят три роки. Зрештою, ніхто з його критиків і супротивників не спростував повсюдність, всевідання Сведенборга. Проте, коли я пірнув у цей потік небесного сяйва. Бог не розкрив мені моїх внутрішніх очей, і я не оцінив цих творів розумом заново народженої людини. Я не раз вважав, що одухотворений Сведенборг, мабуть, іноді погано чув ангелів. Я сміявся з багатьох видінь, у які, згідно з твердженнями ясновидців, я мав би щиро повірити, я не уявив собі ні ангельського клинопису, ні їхн