- І ти теж! — відповіла Серафіта, так зиркнувши на дівчину променистими очима, що та аж зніяковіла. — Якби я не володіла здатністю розгадувати ваші бажання, що привели вас сюди, то чи була б я тією, за кого ви мене маєте? — провадила вона, окинувши їх усіх трьох своїм чарівливим поглядом, що викликало неабияке задоволення в Давида, і той, потерши руки, вийшов. — Ох, — помовчавши зітхнула вона, — ви прийшли сюди, розпалені дитячою цікавістю. Ви, сердешний пане Бекер, запитували себе, чи може сімнадцятирічна дівчина знати одну з тисяч таємниць, що її намагаються розгадати вчені, втупивши носа в землю, замість того, щоб підвести очі до неба? Якщо я вам розповім, у який спосіб рослина спілкується з твариною, ви почнете відкидати свої сумніви. Зізнайтеся, ви домовилися розпитати мене?
— Еге ж, люба Серафіто, — відповів Вільфрід, — та хіба це бажання неприродне для людей?
— Хочете зробити неприємність цій дитині? — спитала вона, поклавши руку на голову Мінні, немовби погладивши її.
Дівчина підвела вгору очі й, здавалося, замкнулася в собі.
— Слово — найвище благо, — поважно вела далі загадкова особа. — Лихо тому, хто мовчатиме в пустелі, вважаючи, що ніхто його не чує: на цьому світі все говорить і все слухає. Слово рухає світами. Пане Бекер, мені не хочеться щось марно говорити. Я знаю всі ті труднощі, які завдають вам найбільше клопоту: правда ж вам передусім видається дивом, коли хтось розгадає минуле, що криється у вашій свідомості? Що ж, зараз це диво станеться. Послухайте мене. Ви ніколи щиро не зізнавалися в своїх сумнівах, тільки я, непохитна у своїй вірі, можу вам їх розкрити й нажахати вас самих собою. Ви перебуваєте з найтемнішого боку сумніву; ви не вірите в Бога, а на цьому світі усяка річ стає другорядною для кожного, хто насамперед спокушається речами. Облишмо безплідні дискусії, що їх вели між собою різні філософії. Покоління спіритуалістів затратили марно не менше зусиль, щоб заперечити матерію, ніж це зробили покоління матеріалістів, заперечуючи дух. Навіщо ці диспути? Хіба людина не запропонувала неспростовні докази цих обох учень? Хіба вона не знаходить у собі матеріальних і духовних начал? Тільки неук може відмовитися побачити матерію в людському тілі; розкладаючи її на частини, ваші природничі науки майже не знаходять різниці між її будовою й будовою матерії інших тварин. Нікому з вас теж не здається, що думка, яка спонукає людину робити порівняння між предметами, теж належить до матеріального світу. Але я не говоритиму багато з цього приводу, бо тут ідеться про ваші сумніви, а не про мою впевненість. Співвідношення, що їх ви спроможні відкрити між речами, реальність яких засвідчують ваші почуття, анітрохи не видаються вам, як і більшості мислителів, матеріальними. Отже, природний світ речей і істот закінчується в людині надприродним світом схожостей або відмінностей, що їх вона помічає в численних формах природи, такою величезною кількістю взаємин, що вони видаються нескінченними; а що досі ніхто не зміг полічити самі тільки земні створіння, то яка людина зможе перелічити взаємовідносини між ними? Хіба відоме вам розчленування матерії у своїй сумі не є, як число, нескінченним? Тут ви вже впадаєте в сприйняття нескінченності, що, звісно, допомагає вам збагнути чисто духовний світ. Таким чином, людина висуває достатній доказ цих двох явищ — матерії і духу. В ній самій завершується закінчений видимий світ і в ній же починається нескінченний невидимий світ — два світи, які не знають один одного: чи каміння у Фіорді усвідомлює свою сукупність, ті свої кольори, що їх бачить людина, чи воно чує музику хвиль, які його пестять? Переступімо, не міряючи її глибини, безодню, яку відкриває перед нами єдність матеріального та духовного світів — створіння видиме, вагоме й відчутне на дотик, що є плодом створіння невідчутного на дотик, невидимого й невагомого; обидва вони зовсім не схожі між собою, їх розділяє небуття, об’єднує злагода, але обидва вони втілюються в одній істоті, яка цілком залежить від обох них! Зберімо ці два світи, непримиримі для ваших філософій, але насправді злагоджені між собою, в один. І хоч би якими абстрактними видавалися людині взаємини, що пов’язують між собою два світи, вони накладають на них певний відбиток. Де? І на чому саме? Ми нездатні збагнути, як може подрібнюватися матерія. Якби постало питання про це, то я не розумію, чому той, хто, розставивши згідно з фізичними співвідношеннями зірки на різних відстанях, зшив для себе з них покривало, не зміг створити мислячі речовини й чому ви вважаєте, що він не здатний вселити думку в тіло? Отже, ваш невидимий духовний світ і ваш видимий фізичний світ становлять одну й ту саму матерію. Ми не розділяємо властивості й тіла, предмети й співвідношення між ними. Все це існує, все це тисне на нас, гнітить нас згори, знизу, спереду й зсередини; все те, що наші очі й наш розум сприймає, всі ці названі й безіменні речі складуть закінчене єдине ціле матерії — тож проблема творення цілком відповідає вашій логіці; коли б воно було нескінченне, то Господь не був би над ним господарем. Коли б, любий пасторе, як ви це вважаєте, якимсь чином можна було вічного Бога поєднати з цим закінченим єдиним цілим матерії, то Бог не зміг би існувати з властивостями, якими він наділив людину; марно було б звертатися до фактів, а тим більше вдаватися до умовиводів; не існує водночас духа й тіла Божого. Вислухаймо слово розуму людського, викладене в останніх його вченнях. Коли порівняти Бога і Всесвіт, то стане зрозуміло, що між ними можливі лише два стани: матерія й Бог сучасники або матерії передував тільки Бог. Коли припустити, що розум, який осяває людський рід, відколи він існує, зібрався в одній голові, то ця величезна голова не змогла б винайти якийсь третій спосіб буття, не знищивши матерії і Бога. Хай людські філософії нагромаджують гори слів та ідей, хай релігії накопичують безліч образів та віросповідань, відкриттів і таємниць, вони однаково прийдуть до цієї жахливої дилеми й муситимуть вибирати одну з двох її складових; але у вас нема вибору: перша й друга ведуть людський розум до сумніву. Проблема стоїть так: що важливіше — дух чи матерія? Що спрямовує рух світів у тому чи іншому напрямі з того часу, як істота, котра володарює над ними, піддалася абсурдові? Чого ж бо дошукуватись відповіді, якщо людина йде до неба чи повертається від нього, якщо створіння підноситься до духа або опускається до матерії, а опитані світи не дають цієї відповіді? Чого варті будуть теогонії та їхні війська, чого варті будуть теології та їхні догми, коли, хоч би який бік проблеми вибрала людина, вона відкинула б Бога! Розглянемо перший її бік, припустимо, що Бог сучасник матерії. Хіба бути Богом означає зазнавати дії на себе чужої йому субстанції або співіснувати з нею? Чи в такому разі Бог не став би другорядною силою, змушеною організовувати матерію? Хто його спонукав до цього? Хто був третейським суддею між ним та його грубою супутницею? Хто виплатив платню, нараховану за шість днів цьому великому митцеві? Якщо знайшлася якась визначальна сила, яка не була ні Богом, ні матерією,» то, побачивши, що Бог створив машинерію світів з примусу цієї сили, було б так само смішно називати його Богом, як вважати громадянином Риму раба, посланого туди крутити жорна. А втім, тут постає така сама майже нездоланна трудність перед цим найвищим розумом, як і перед Богом. Коли цю проблему ще більше ускладнити, то чи це не означало б чинити так, як чинять індійці, які розміщають світ на черепасі, черепаху — на слоні і які не можуть сказати, на чому стоять ноги їхнього слона? Чи ця вища воля, що викрешується в боротьбі між матерією й Богом, цей Бог, що є вищим за самого Бога, може існувати вічно, не бажаючи того, чого їх хотілося, згоджуючись, що вічність розпадається на два часи? Хоч би в якому з них був Бог, якщо він не пізнав своєї майбутньої думки, то хіба його інтуїтивний розум не зазнає поразки? Тож яка з цих двох вічностей буде достовірніша? Вічність кимсь створена чи нестворена? Якщо Богові хотілося завжди мати такий світ, яким він є, то це нове припущення, яке, до речі, перебуває в гармонії з ідеєю незалежного розуму, має в собі співвічність матерії. Чи то матерія є вічною з Господньої волі й неодмінно схожою на саму себе в усі часи, чи то матерія є вічною сама собою, а могуття Господнє, яке повинно бути цілковитим, руйнується власною волею; Господь завжди знайшов би в собі визначений розум, який би запанував над ним самим. Хіба бути Богом означає не могти більше відокремитися від свого творення як у майбутній, так і в минулій вічності? Тож чи цей бік проблеми є нерозв’язним у своїй основі? Давайте уважно розглянемо його. Якщо Бог, змушений створити вічний світ, здається непояснимим, то він є таким у постійному зв’язку зі своїм створінням. Бог, вимушений вічно жити в єдності зі своїм створінням, так само принижений, як і в своєму першому стані робітника. Чи уявляєте собі ви Бога, який не може більше бути залежним або незалежним від свого створіння? Чи може він знищити його, не завдавши шкоди самому собі? Замисліться над цим, виберіть одне з двох!