— Сердешна дитино! — сказав Серафітус, збліднувши. — Так можна кохати тільки одну особу.
— Кого? — спитала Мінна.
— Ти ще дізнаєшся про це, — відповів він кволим голосом чоловіка, який лягає помирати.
— Допоможіть! Він помирає! — закричала Мінна.
Прибіг Вільфрід і, побачивши цю істоту, що граціозно лежала на гнейсі, на який час накинув свою оксамитну мантію, блискучі лишайники, рудуватий мох, що їх відполірувало сонце, і мовив:
— Вона й справді дуже гарна.
— Оце востаннє я можу подивитися на довколишню природу, — сказала Серафіта, збираючись із силами, щоб підвестись.
Вона підійшла на край скелі, звідки могла обійняти поглядом розквітлі зеленуваті ожилі дива цього величного й пишного краєвиду, що ще недавно спочивав під снігом.
— Прощавай, — мовила вона, — вогнище, що обпікає любов’ю, вогнище, чиє полум’я, зринаючи з його серця, своїми язиками збирається докупи, сплітаючись, наче жіноче волосся, в дивовижну косу, якою ти прив’язуєш себе в невидимому ефірі до божественної думки!
Чи бачите ви того, хто, схилений над своїми слідами, зрошеними його потом, на мить випростовується, щоб звернутися до неба, чи бачите ту, яка збирає дітей, аби нагодувати їх своїм молоком, чи бачите того, хто зв’язує линви під час шторму, чи бачите, хто сидить у впадині скелі, чекаючи на батька? Чи ви бачите тих, хто простягає руки після того, як їхнє життя згоріло в невдячній праці? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте!
Чи чуєте ви зойк солдата, що, невідомий, гине, лемент одуреної людини, яка плаче в пустелі? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте. Прощавайте ті, хто гине за царів землі. Прощавай, народе без батьківщини, прощавайте, землі без народів, які так прагнуть мати свої землі, а землі — свої народи. Прощавай і ти, самовідданий вигнанцю, хто не знає, де прихилити свою голову. Прощавайте, любі невинні створіння, яких тягали за волосся, бо ви надто багато кохали! Прощавайте, матері, що сидите біля своїх конаючих синів! Прощавайте, святі поранені жінки! Прощавайте, злидарі! Прощавайте, малі, слабосилі й хворі, ті, за кого я так часто вболівала. Прощавайте всі, хто обертається у сферу Інстинкту, страждаючи за інших людей.
Прощавайте, мореплавці, що шукаєте Сходу в густій пітьмі ваших просторих, наче принципи, абстракцій. Прощавайте, вбивці думки, яка вела вас до справжнього світла! Прощавайте, запопадливі сфери, де я чую стогін ображеного генія, зітхання вченого, до якого надто пізно прийшло осяяння. Ось такий він, ангельський концерт, буяння пахощів, ладан серця, що йдуть від тих, хто молиться й втішає, вселяючи божественне світло й розраду в сумні душі. Мужайся, хоре любові! Мужайтесь і прощавайте й ті, кого народи благають: «Утіште нас, захистіть нас!»
Прощавай, граніте, ти станеш квіткою; прощавай, квітко, ти станеш голубкою; прощавай, голубко, ти станеш жінкою; прощавай, жінко, ти станеш стражданням; прощавайте всі, ви станете любов’ю і молитвою! Розбита втомою, ця незбагненна істота вперше сперлася на Вільфріда й Мінну, повертаючись до своєї оселі. Вільфрід і Мінна відчули тоді, ніби їм передалася якась невідома болість. Вони ступили кілька кроків, як перед ними з’явився заплаканий Давид.
— Вона збирається помирати, навіщо ви повели її аж сюди? — крикнув він здалеку.
До старого ніби повернулися молодечі сили, він схопив Серафіту й полетів до брами шведського замку, неначе орел, що несе білу вівцю до свого гнізда.
VI
ДОРОГА ДО НЕБА
Назавтра після того дня, коли Серафіта передчула свою смерть і попрощалась із Землею, наче в’язень, який озирає свою камеру, перш ніж покинути її назавжди, вона знову відчула болі й застигла в повній нерухомості, як це буває з тими, хто страждає найтяжчими недугами. Серафіту провідали Вільфрід і Мінна; коли вони прийшли до неї, вона лежала на вкритій хутром канапі. Серафітина душа, ще перебуваючи в її плоті, просвічувала цю плоть, вибілюючи її день у день. Проступання Духа, що руйнує останній бар’єр, який відділяє його від нескінченності, називається хворобою, а ця мить життя — Смертю. Давид плакав, бачачи, як страждає його господиня, не бажаючи слухати його розради, старий був безпорадний, мов дитина. Пан Бекер наполягав, щоб Серафіта лікувалась, але марно.
Одного для вона запросила до себе людей, яких шанувала, і мовила їм, що цей день останній з її поганих днів. Вільфрід і Мінна прийшли перелякані, вони знали, що вона ось-ось покине їх. Серафіта всміхнулася до них так, як усміхаються ті, хто вирушає в кращий світ, похилила голову, наче квітка, переобтяжена росою, яка востаннє показує свою чашечку й віддає повітрю свої останні пахощі, подивилася на них зі смутком, що його вони й навіяли їй; вона більше не думала про себе, і вони це відчували, неспроможні виказати свій біль, до якого домішувалося почуття вдячності. Вільфрід стояв нерухомо й мовчки, віддавшись тому спогляданню, до якого нас спонукають події, велич яких допомагає нам зрозуміти на цьому світі їхнє високе значення. Збуджена слабкістю цієї могутньої особи, або, може, страхом утратити її назавжди. Мінна нахилилася над нею й мовила: