Цей крик пронизав їх холодом до самих кісток.
Дух стукав у Святі Ворота. «Чого ти хочеш?» — спитав Хор, запитання якого луною відбилося в усіх світах. — «Піти до Бога». — «Ти переміг?» — «Я переміг плоть стриманістю, я переміг фальшиве слово мовчанням, я переміг лженауку покірністю, я переміг гордість милосердям, я переміг землю любов’ю, я віддав свою данину стражданням, я очистився, пройшовши через вогонь віри, я прагнув жити молитвою: я чекаю, поклоняючись, я упокорений».
Не було чути ніякої відповіді.
— Благословенним будь, Боже, — сказав Дух, гадаючи, що його проженуть.
У нього покотилися сльози й упали росою на двох укляклих на коліна свідків, що тремтіли перед Божим судом.
Нараз сурми засурмили про Перемогу, яку отримав Ангел у цьому останньому випробуванні, і це сурмління відбилося луною в довколишніх просторах, наповнивши їх і так сколихнувши Всесвіт, що аж Вільфрід і Мінна відчули себе дуже крихітними. Вони тремтіли, збуджені тугою, викликаною страхом перед тією загадковою подією, що мала статися.
І справді, почався величезний рух, наче в похід вирушали вічні легіони, шикуючись спіраллю. Світи кружляли, схожі на хмари, що їх підхоплює шалений вітер. Усе відбувалося швидко.
Раптом спала полуда, і вони побачили вгорі щось схоже на незрівнянну зорю, яка сяяла куди яскравіше за найясніші матеріальні зорі, вона відірвалась і впала, мов блискавка, розсипаючи довкола себе вогненні іскри; на її тлі поблякло все, що досі вони сприймали за Світло. Це був Провісник з дорученням оголосити добру новину, на його шоломі за плюмаж правило полум’я життя.
Провісник залишав за собою сліди, що одразу ж заповнювалися потоком особливого сяйва, яке він перетинав.
Мав він пальмову віть та меча, і торкнувся він пальмовою віттю Духа. І Дух перевтілився, його білі крила безгучно розгорнулися.
Осяяння, що змінювало Дух у Серафима, осяйна зовнішність цього ангела, його небесний обладунок розсівали таке яскраве проміння, що воно засліпило обох ясновидців.
Вільфрід і Мінна, наче ті троє апостолів, котрим явився Ісус, відчули тягар власного тіла, що чинив опір повному й ясному передчуттю Слова Божого й Справжнього Життя.
Вони враз збагнули, що душі їхні оголилися, і зрозуміли, як мало було світлого в цих душах порівняно з тим ореолом Серафима, на тлі якого вони почували себе брудними плямами.
Вільфрід і Мінна перейнялися палким бажанням знову поринути в затінок Всесвіту, щоб пройти там через нові страждання, а потім якогось дня переможно вислухати біля Святих Воріт слова, що їх виголосить променистий Серафим.
Цей ангел став навколішки перед Святилищем, і Серафітус нарешті міг дивитися на нього віч-на-віч і сказати йому, показуючи на Вільфріда й Мінну:
— Дозволь їм побачити все наперед, вони полюблять Господа й проголосять його Слово.
По цьому проханні опустилася своєрідна завіса. Чи то якась незбагненна сила, що тяжіла над двома ясновидцями, вмить розмила їхню тілесну зовнішність, а чи вона вирвала з неї їхній дух, вони відчули, ніби в них відбувся поділ між чистим і нечистим.
Серафимові сльози здійнялись довкола них у вигляді пари, що закрила від них зовнішній світ, огорнула їх, підхопила й допомогла забути земні значення і дала їм силу зрозуміти сенс божественних речей.
Спалахнуло Справжнє світло й осяяло створіння, що здалися їм безплідними, коли вони побачили джерело, де земні, духовні й божественні світи черпають силу для руху.
Кожен світ мав свій центр, до якого тяжіли всі точки його сфери. Ці світи у свою чергу теж мали точки, що тяжіли до центрів свого виду. Кожен вид мав свій центр, що тяжів до великих небесних просторів, які сполучалися з Всесвітом, живлячи двигун усього сущого.
Отже, від найбільшого до найменшого світу, від найменшого світу до жменьки істот, що складали його, все було індивідуальне і, проте, єдине в своєму роді.
Який намір мала ця непохитна істота у своїй сутності і своїх здатностях, яка перенесла їх сюди, не опустивши ниць, яка проказала їх у Його царстві, не відокремивши їх від Нього, яка доставляла до Його царства всі створіння, нерухомі в своїй сутності й рухомі у своїй зовнішності? Двоє гостей, запрошених на це свято, могли тільки бачити порядок і розташування істот, милуючись тим, що ті збиралися робити. Тільки ангели ходили по той бік, знали засоби цього дійства й розуміли його мету.
Але те, що двоє обранців змогли спостерігати, те, що вкарбується в їхню пам’ять і назавжди осяє їхні душі, стало доказом дії світів і істот, усвідомленням сили, з якою ці світи й істоти прагнуть досягти кінцевого наслідку.