В усій своїй красі знову з’являлися ангельські чесноти.
Перше ангельське бажання постало граціозне, наче квітуче дитинство.
Його діяння розсівали довкруг себе сяйво, немов цілі сузір’я.
Його вчинки доброї волі сяяли кольором зоряного вогню, ніби небесний Гіацинт.
Милосердя кидало йому свої східні слова — зібрані докупи прекрасні сльозини.
Божественна любов оточила його своїми трояндами, і його благоговійне упокорення позбавляло його будь-якого земного вигляду.
На очах Вільфріда й Мінни він незабаром став тільки цяткою полум’я, яка й далі не згасала, і дружні вигуки вітали його прихід на небо.
Небесний хор примусив заплакати двох вигнанців.
Раптом могильна тиша, яка опустилася, наче темна завіса, що відділяє першу сферу від останньої, огорнула Вільфріда й Мінну, і вони з трепетом чогось чекали.
Цієї миті Серафим зник у Святилищі, де він отримав дар вічного життя.
Він зробив рух, схожий на глибокий уклін, що наповнило двох ясновидців сумішшю захоплення й жаху.
Вони відчули, що все впало ниць у Сферах Божественних і Духовних, у Світах Пітьми.
Схиляли голови Ангели, вшановуючи його славу; схиляли голови Духи, виявляючи свою нетерплячість; схиляли голови всі сущі в безоднях, тремтячи від страху.
Пролунав гучний радісний крик, що наче прорвався з неволі, як проривається зупинене джерело, з якого враз б’ють тисячі розквітлих струменів, де грається сонце, розсіваючи довкола схожі на діаманти й перли сяйливі краплі; цієї миті знову з’явився осяйний Серафим і вигукнув:
— Всевишній! Всевишній! Всевишній!
Його почули й впізнали світи, він проник крізь них, як проникає крізь них Господь, і заволодів нескінченністю.
Сім Божих світів заворушилися на його голос і відповіли йому.
Цієї миті почався великий рух, наче сходили очищені зорі в сліпучому сяйві, що стало вічним.
Може, Серафим насамперед мав своїм завданням скликати до Господа створіння, проникнуті Словом Божим?
А в свідомості у Вільфріда та Мінни вже відлунювало, немов останні звуки закінченої музики, високе «алілуя».
Уже згасали небесні світила, як гаснуть відблиски сонця, що лягає спочивати на свої пурпурові й золоті покривала.
Нечистий і Смерть знову хапали свою здобич.
Повернувшись у пута плоті, з яких їхній дух був вивільнив незвичайний сон, двоє смертних почували себе так, як почувають себе люди вранці після ночі, сповненої прекрасними снами, спогади про які мерехтять у душі, але які тіло відмовляється усвідомити й людська мова неспроможна передати.
Глибока ніч, у переддвер’ї якої вони ширяли, була тією сферою, де заходить сонце з видимих світів.
— Спускаймося вниз, — сказав Вільфрід Мінні.
— Чинімо так, як він сказав, — відповіла вона. — Побачивши світи, що йдуть до Бога, ми знайдемо правильну стежку. Наші зоряні діадеми вгорі.
Вони промчали крізь безодні, повернулися в порох нижніх світів і раптом побачили Землю, де було темно, наче в льосі, але розгледіти її допомогло їм світло, яке вони несли у своїх душах і яке оточувало їх, немов хмара, де невиразно повторювалася краса неба, що поступово блякла. Це видовище було схоже на те, що колись вразило внутрішній зір пророків. Пастирі різних релігій, кожна з яких запевняла, що вона справжня, королі, утверджені силою й терором, воїни й вельможі ділили між собою народи, вчених і багачів, пануючи над багатостраждальним і гамірливим натовпом, що його вони з галасом топтали своїми ногами; всіх їх супроводжували їхні служники й дружини, всі були вдягнені в золоті, срібні й лазурні шати, прикрашені перлами й коштовними камінцями, видобутими з глибин Землі й з дна морів, яких людство прагнуло впродовж віків, спливаючи потом і зневажаючи Бога. Але ці багатства й ця розкіш, скроплені людською кров’ю, нагадували двом вигнанцям старе лахміття.
— Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — крикнув їм Вільфрід. Вони не відповіли. — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — Вони не відповіли. Вільфрід поблагословив їх і крикнув: — Що ви робите, так вишикувавшись і непорушно стоячи? — На якусь мить усі вони водночас розстебнули на собі шати й показали свої висхлі, поточені черв’яками, спотворені, виснажені жахливими недугами тіла.
— Ви ведете цілі нації до загибелі, - сказав їм Вільфрід. — Ви осквернили Землю, спотворили Слово Боже, зганьбили справедливість. Спасши траву на пасовиськах, тепер ви забиваєте овець? Гадаєте, що ви можете виправдати себе, показавши свої рани? Я зараз попереджу тих із моїх братів, хто ще може почути Голос, щоб вони пішли напитися з джерел, які ви сховали.