Під захопленим поглядом зелено-карих очей, що всотували кожен звук, Вен дедалі частіше відчував себе злочинцем, який віднімає їжу в жебраків, аби викинути. Вона дивилася на нього, як на божество, на неземну сутність, що з’явилася їй, аби познайомити з цим світом, як на проводиря зі світу безмовності й темряви до світу слів і образів. Дивлячись на нього, вона бачила когось іншого. І від цього прокидалося бажання стати іншим. Тим самим героєм, якого вона бачила в ньому. А це було надто несхоже на майстра Вена — злодія, мага й убивцю. Він ніколи не помилявся щодо себе самого й свого місця у світі. Усе, що йому було потрібно, — заробити досить грошенят, прикупити будиночок на березі моря, сидіти вечорами в кріслі-гойдалці, розкурюючи люльку, і дивитися на білих баранців, що блукають по синій гладіні. Він ніколи не бачив себе в ролі «відкривача світів», і ніколи не хотів цього. Але зараз натягнутий на нього чужий образ раптом ставав привабливим і — що найжахливіше — реальним. Альрауне дивилася на нього так, ніби він уже був цим «кимось» — добрим, розумним, таким, котрий все розуміє і знає. І віра в те, що він уже такий, наближала можливість стати таким насправді. Від цього мрії про будиночок на березі поволі блідли. Що він робитиме в цьому кріслі-гойдалці? На якому баранці йому набриднуть біла піна й самотність, яка обступатиме зусібіч? А раптом він, завжди уникаючи будь-якої прихильності, насправді позбавляв себе чогось дуже важливого? Чогось, про що він навіть не міг розповісти цій дівчині, оскільки сам цього не знав?
Такі думки змушували майстра прокидатися серед ночі, порушуючи одне з найважливіших правил — використати будь-яку можливість для відновлення сил. Під їхнім впливом він переставав поганяти коня або візника, надовго западала тиша, що переривалася неквапним постукуванням копит, співом цикад і тремтінням крил метеликів. І чим ближче до Левкотеона, тим щораз повільніше рухалися подорожани.
Вен часто помічав, що життєво важливі рішення приходять, як удар блискавки. Можна нескінченно міркувати, зважувати й порівнювати, але настане мить, коли рішення буде вихоплено з темряви неусвідомленого яскравим спалахом розуму. Ухилитися від удару — або прийняти його. Залишити супротивникові життя, або відправити його до прабатьків…
Усе трапилося в маленькому селі, не більш ніж за день шляху від Левкотеона. Передбачалося проскочити його, ледь вмочаючи копита коней у місцеву пилюку, але зненацька Альрауне осадила коня, та так рвучко, що той став дибки просто посеред вузької вулиці, заставленої кособокими халупками. Вен не встиг навіть вилаятися — дівчина завмерла, мов статуя, втупилась кудись убік.
Ледь пилюка осіла трохи, майстер помітив малюка, що плазував по піску віддалік шляху. Дитина здригалася, видно, від гикавки й трусила розчепіреними рученятами. Зважаючи на замурзане, червоне личко, вона ридала так довго, що сили на крик не лишилося.
— Чому він так робить? Він плакав?
— Так, він плакав. Поїхали, — майстер підхопив руду кобилку на вуздечку, але та навіть не рушила з місця, чи то підкоряючись безмовному наказові господині, чи з власної кінської впертості.
— А чому він плаче? Він хоче їсти? — дівчина спритно спустилася на землю, зробила зо два кроки до дитини й зупинилася, не зважуючись підійти ближче. Вона взагалі побоювалася людей, і виключення робилося тільки для майстра. Варто було комусь на заїздах заговорити з нею, Альрауне відразу втікала, або так пильно дивилася на нещасного, що той волів ретируватися самостійно. Ось і зараз дівчина зупинилась, нахилила голову і вдивлялася в дитину, як у невідоме науці створіння.