— Ті, з ким добре… — замислено повторила Альрауне, зручніше влаштовуючись у сідлі. — Виходить, ти міг би стати моєю сім’єю?
І це було мов блискавка, що вихоплює з пітьми ясне, тверде й невідворотне рішення.
— Так. Мабуть, міг би.
І все. Залишилися дрібниці — вислизнути від всевидючого ока Мори, забрати зі сховища відкладені кошти, виправити нові документи, й ось вона — воля. Іди куди хочеш, тільки не до великої пустелі. Можна сісти на один із цих величезних кораблів і податися на інший край світу. На схід. Туди, де чарівництво сприймається як диво, туди, де розкинула степи вільна Ганарія. Моря там нема, а ось озера — чудові.
У Левкотеоні в майстра були деякі зв’язки. Вони могли допомогти з переказуванням грошей і з новими документами. Причому зробити це швидко. Дато Мора напевне в курсі того, що трапилося в Гераклеї. Нескладно припустити, куди вирушать Вен із Альрауне, й розрахувати приблизний час їхнього прибуття на місце. Якщо він затримається більше ніж днів на два, грандмайстриня щось запідозрить. Вен не збирався лестити собі, припускаючи, що вдостоївся хоча б якоїсь довіри з боку Мори. Якби вона довіряла бодай комусь, їй ніколи б не вдалося піднестись так високо. Якби не пристрасть до темних наук на кшталт некромантії, Мора цілком могла б стати членом високої ради магів.
Однак між настільки пишним титулом і не зовсім законними експериментами грандмайстриня обрала друге. Вен уявлення не мав чому і, мабуть, не тільки він. Потайливість Мори в цьому, та й у всьому, що стосувалося її самої чи її занять, надавала величезний простір для здогадів. Але яка від них користь? Принаймні дато або вже наповнила місто своїми шпигунами, або зробить це найближчим часом.
Перебираючи в пам’яті знайомих, майстер зупинився на Протагорі. Років із п’ять тому Вен спіймав цього хлопчака, коли той намагався чистити чужі кишені. З кишенями Вена йому не пощастило, але оскільки спілкування з міською вартою в плани майстра не входило, довелося гарненько всипати нещасному. Однак того побиття не дуже налякало. Набагато цікавіше йому було те, як Вен зміг його виявити — схоже, хлоп’я вважало себе одним із найкращих злодіїв міста. Врешті-решт майстер, який саме закінчив серйозну справу і планував місяців зо два відпочити, показав хлопчиськові кілька прийомів. Той учився швидко, мав справжній талант віртуозного очищення пухких гаманців. Майстер вирішив, що гріх пропадати такому талантові, та звів його де з ким у тіньових міських колах. Але хлопчисько виявився не надто контактним. Як на Вена, це було швидше плюсом. Протагор брав те, що йому потрібно, й відразу йшов — не зв’язуючи себе зобов’язаннями, не прилучаючись до жодного угруповання, до жодного ордену. Далі шляхи Вена й Протагора кілька разів перетинались, і, наскільки було відомо першому, хлопчисько так і не зрадив своїх ідеалів. Вільний художник серед злодіїв був зараз найкращою кандидатурою для отримання необхідного. Відсутність тісних зв’язків із колегами по ремеслу з одного боку давала надію, що Протагор не потрапив у зону уваги засланців Мори, а з іншого — злодій з вулиці, який займається деякими особистими махінаціями з документами, не збудив би особливих підозр у кримінальних колах. Завдяки цьому перебування Вена й Альрауне в Левкотеоні могло пройти зовсім непоміченим, що майстра цілком влаштувало б.
Ці думки турбували майстра, поки подорожани неквапом проїздили вузенькими вулицями робітничого району Левкотеона. Тут, на відміну від центральної частини, майже не було візків, торговців або жебраків. Триповерхові будинки нахилялися один до одного, майже цілком закриваючи небо, й на вуличках було темно та задушливо. Ледь чутно постукували дерев’яні віконниці, ляскала на вітрі розвішана по крихітних балконах білизна. Місто завжди ніби вимирало в полудневу годину, жовті міські стіни випромінювали спеку, мов розжарене вугілля. Там, де сонце діставалося до вимощеної камінням землі, його промені палахкотали так яскраво, що боляче було дивитися. У такий час не були потреби дбати про таємність — навіть птахи сиділи в гніздах під розжареними дахами, намагаючись зайвий раз не вдихати повітря, що обпікало легені. Нещадне сонце не турбувало тільки Альрауне. Вбрана в традиційний чоловічий одяг цієї місцевості, вона почувалася так само комфортно, як у звичній сукні. Ані каптан по кісточки, ні накинутий мишлах — кремове напинало, вистрочене золотавою ниткою, чи іхрам — запона для голови та шиї, а тим більше — обруч на голові нітрохи їй не заважали. Сам майстер не зносив подібного вбрання, і ремені зі вставленими голками, які він носив у рукавах, на ногах і навіть на поясі, намокнули від поту й, більше не підтримувані тонкою щільною сорочкою, ковзали по тілі.