Нарешті мандрівники дійшли до невеличкого будинку з потрісканими стінами й таким само дахом. Усередині виявилося нітрохи не прохолодніше, ніж іззовні. Смагляве хлоп’я в білій тюбетейці підхопилося з килимка й кинувсь до гостей, щебечучи місцевою говіркою. Вен озвався мовою південних бедуїнів, підносячи коротку молитву. Схоже, сьогодні небеса були прихильні до майстра — хлопчисько відповів ламаною лаційською, найпопулярнішою мовою в цій частині світу. На Венове щастя, мови бедуїнів хлопчисько не знав, інакше жахливий акцент і не менш жахлива граматика відразу виказали б майстра.
— Я та мій син хотіти кімната, — відповів майстер, наслідуючи кепську вимову служника.
— Є багато кімната. Гарний кімната. Дешево. Два золоті день.
— Два золоті? — Вен розвернувся й підштовхнув Альрауне до дверей, проговорюючи під ніс ті бедуїнські слова, які невиразно пам’ятав. Здається, він вимовив щось на кшталт «циновка, велика пустеля, верблюд, скорпіон», але для юного портьє це звучало страшною незнайомою лайкою.
— Один золотий. Один золотий і їжа вечір.
Майстер зобразив граничну замисленість, після чого кивнув і дістав гроші. Хлопчисько супроводив нових постояльців у кімнату нагорі. Чотири стіни, дах і кругла діра замість вікна. В один золотий входили дві циновки, кілька подушок, низький столик та іржава раковина. Страшно було подумати, який же вигляд тоді має вечеря. Вен сподівався, що вони не затримаються в цьому місті так надовго.
Щойно маленький слуга вийшов, Вен дістав із похідної сумки свисток і дмухнув у нього. Пролунав ледь чутний писк.
— Що це? — Альрауне розглядала трубочку так, ніби ту було зроблено з дорогоцінного металу.
— Свисток. Він приманить листоношу.
— Листоношу? Того, котрий носить у сумці листи з посилками та віддає їх людям?
Майстер розреготався: уявив собі статечного дядечка, що влітає у вікно на поклик свистка.
— Ні, сокола. Він передасть моє повідомлення Протагору. Я напишу його на папері та вставлю в кільце на лапі птаха, — додав Вен щоб уникнути запитання: «А як передасть, соколи ж не вміють розмовляти». Майстрові подобався придуманий хлопчиськом спосіб спілкування. Ніяких зв’язківців або підставних осіб, ніяких побоювань, що хтось донесе варті. Дав свистки кільком клієнтам, ті передали знайомим зі схожими проблемами й так далі — без роботи не залишишся. Навіть якщо хтось закладе й охоронці правопорядку спіймають сокола — відстежити політ птаха неможливо, а якщо використати магію, власник пернатого довідається про це набагато раніше, ніж бойовий загін міської варти добереться до місця призначення. Протагор вочевидь знав свою справу.
Посланець з’явився приблизно за півгодини. Вен накидав коротку записку, використовуючи при цьому алхімічне чорнило. Якщо поблизу від того, хто читає, виявиться активне магічне поле — наприклад, сильний чарівник — майстер довідається про це відразу. Щоправда, для цього потрібно було після відправлення листа випити рештки зілля — та чого не зробиш задля безпеки!
Птах розправив широкі крила й зник у яскраво-синьому небі. Потяглися години очікування. Сонце, стомлене від власного жару, поповзло до заходу, червоніючи від сорому за випалену землю. Вулиці поступово оживали. Затупотіли черевики й босі ноги, застукотів посуд, який виставлявся на столи в очікуванні вечері, затріщали печі, обсмажуючи тонкі коржі. Птахи спершу боязко, а далі, поступово набираючи сили, обмінювалися трелями. Засипані піском, розплавлені променями легені міста повільно наповнювалися охололим вечірнім повітрям.
Альрауне сиділа біля вікна, замислено дивлячись на рожевуваті дахи.
— Про що замислилася?
Дівчина очужіло прокреслила на курному підвіконні смужку.
— Люди часто думають про те, навіщо вони?
— У якому сенсі? — майстер опустився на циновку біля Альрауне.