Коли прокинулися птахи, майстер і Альрауне вже прямували містом, мерзлякувато загортаючись у куртки. Місцевий одяг мандрівники покинули просто в готелі — замість чайових юному портьє. Альрауне, цокаючи зубами, поцікавилася, чому ніхто не здогадався купити куртки тепліші, а майстер пообіцяв їй, що до полудня, коли місто залишиться далеко позаду, їй захочеться замість куртки сорочку, а то й тонку хустину, аби лишень стало не так спекотно. Дівчина повірила йому на слово, хоча Вен відчував, що така покірливість утримається в ній ненадовго. У дівчинці з великої пустелі починав прокидатися характер.
Перед виходом, скоряючись незвичному бажанню потішити іншу істоту, майстер подарував їй маленький кинджал. Сам Вен першу зброю отримав від сото в Ормроні. Здається, це були метальні ножі, але майстер так і не перейнявся до них ніжними почуттями. Ножі здавалися йому надто грубими. Зовсім інше — голки. Гострі, тонкі стрижні, які можуть зцілити, а можуть і вбити. Альрауне, щоправда, відразу попросила дати їй зо дві голочки, й майстер поступився — поділився набором голок для чжень-цзю, лікувальної терапії. Після розмови про куртки Вен додав до подарунків сьогоднішнього дня торбинку з золотими та взяв із дівчини обіцянку: якщо вдень їй буде так само холодно, вона платитиме за обід на найближчому заїзді. Пам’ятаючи про те, як важко Альрауне даються розмови з іншими людьми, Вен вирішив: що частіше він буде змушувати підопічну спілкуватися з випадковими зустрічними, то швидше вона зможе здолати цей рубіж.
Будинок дагомана у світлі зірок, які вже згасали, здавався не страхітливим, а швидше таємничим. Темні западини вікон, напівприкритих віконницями, ховали внутрішні приміщення будинку від цікавого ока, й тільки одне з вікон на першому поверсі, завбачливо відчинене Веном минулої ночі, привітало подорожан, як старих знайомих.
Усередині виявився ланцюжок слідів, що вели вниз, до підвалу. Якщо це був Протагор — він прийшов сам.
— Ти ж не залишиш мене біля входу? — поцікавилася Альрауне, арсенал якої поповнився новим жестом — войовничо виставленим підборіддям.
— Саме збирався, — щиро зізнався майстер. — А ти не хочеш залишатися?
— Мені дуже, дуже цікаво, що там, — дівчина невизначено махнула в бік схованої в темряві половини будинку.
Вен завагався.
— Тримайся позаду. Якщо відчуєш небезпеку, відразу втікай. Гаразд?
— А як же ти?
— Я теж добре бігаю, — майстер підбадьорливо посміхнувся. Він і сам відчував легке занепокоєння, хоча приводів для цього не було. Сліди тільки однієї людини. Ніякої магії в будинку. Жодної живої душі навколо.
Обережно ступаючи розсохлими дерев’яними сходами, майстер рушив уперед і зупинився лише перед темним отвором, що вів у підвал. Альрауне дихнула, ввіткнувшись у спину майстра, залишила теплу пляму на куртці. Вен ступнув у темряву. Спалахнув смолоскип, освітлюючи худу, сутулу постать Протагора.
— Усе приніс? — майстер говорив пошепки, хоча сам не знав, чому.
Протагор кивнув.
— Ти сам?
Венові не сподобалося це запитання. Дуже не сподобалося.
Майстер сіпнувся назад, намагаючись відтіснити Альрауне до дверей, у підвалі спалахнуло яскраве синє світло, глибокий стогін мовби виник із океанської товщі води й наповнив димом передсвітанкову тишу. Біля протилежної стіни, спираючись блідою рукою на кам’яний мур, стояла дато Мора. Сяючі темно-сині потоки енергії збиралися з повітря та входили в тіло гранд майстрині, розсікаючи простір із гучними, ніби клацання бича, звуками.
О, Вен знав, що це було. Магія такого рівня не була йому підвладна. Певно, вона не була підвладна нікому на землі. Щоб залишитися непоміченою будь-якими чарівниками в цьому місті, Мора випустила лінії сили. Крапля за краплею вивела зі свого тіла й духу все, що пов’язувало її з магічними нитками. Це гірше, ніж випустити всю кров. Болісніше, ніж відокремити плоть від кісток. І зараз сила Мори поверталася.
— У скільки ти мене оцінив? — як не дивно, Вен не відчував ні люті, ні ненависті до Протагора. Раніше він і сам напевне вчинив би так само. Хіба можна дорікати собі за те, що виявився гарним учителем?