Нарешті забили у великий дзвін. Останнім у двері, що вже зачинялися, прослизнув русявий хлопець із дерев’яними кульками в руці. «Грей, як завжди, спізнився», — пролетіло рядами. Цей персонаж давно був у всіх на язиці — запізнювався на всі лекції та всі заняття. Якщо, звісно, взагалі на них приходив. Наприклад, на перший іспит він навіть не з’явився. На повторне складання восени прийшов, подивився на смугу перешкод — і пішов до себе в кімнату. У той час як його однолітки вже понад рік носили нашивку з ієрогліфами «джун-вей», Грей так само зрідка з’являвся на заняттях, здебільшого або спав, або стирчав у парку на території гакко. Спосіб, у який він склав іспит, здивував не тільки дато — всі учні школи завмерли з роззявленими ротами.
На сцену зійшов гранд майстер Гай. Інші дато на церемонії не були присутні, але це й не дивно — по-справжньому справи гакко цікавили тільки Гая, він піклувався про учнів, для кожного знаходив слово підтримки й підбадьорення, завжди був у курсі проблем своїх підопічних. Іноді на заняттях з’являлася дато Тахінія, і попри те, що активної участі в справах школи не брала, кожен із послушників знав — у Тахінії, у залі землі, завжди можна попросити поради й підтримки. Решту дато більше хвилювали інші справи. Мору взагалі не виходила з корпусу води Хей-ді. Там, глибоко під синьою кулею, у підвалах, вона проводила такі експерименти, від самої думки про які навіть кров холола в жилах. Було достеменно відомо, що в часи служби герцогові Едера, правителя невеличкої держави на межі пустелі, Мора одним змахом руки піднімала таке військо мерців, що супротивники з жахом розбігалися, навіть не вступаючи в бій.
У вежі металу дато Феаліс днями й ночами длушпався в алхімічних книгах. Якщо вірити пліткам, мета його роботи — перенесення особистості людини на річ зі збереженням розуму — відбирала в мага увесь час. А останній дато — Лавіон, красень із золотими кучерями та вічно молодим обличчям, — ховався то в зеленій вежі, то в парках, а то й блукав пустелею в пошуках натхнення, щоб писати свою дивну музику.
Гай відкашлявся й почав вступну промову. Чудовий майстер бою, він ніколи не володів словом так, як крицею і магією, тому вступ вийшов лаконічний. Слідом за Гаєм виступила його помічниця сото Олія. Вона розгорнула білий сувій і почала одне за одним називати імена та-вей, котрим належало стати членами нових п’ятірок.
Майя затамувала подих і стисла кулаки. Зараз вона дізнається, чи залишиться майстер Дарт в Ормроні!
Олія не квапилася. Імена вимовляла старанно й акуратно, так само акуратно й статечно гото сходили на сцену. Гай особисто вручав кожному білу нашивку й промовляв кілька теплих слів. Зараз Майя майже ненавиділа кожного з цих дурнів, які повільно ступали вкритою візерунками підлогою. «Тільки б він був тут, тільки б він був тут!» — подумки повторювала дівчинка, та так старанно, що ледь не пропустила найголовнішого. Якби не лагідний стусан під ребра від любої подруги, Майя не повернулася б із небес на землю.
— Та-вей Дарт Велоні! — оголосила Олія, і жіноча половина зали затамувала подих.
Молодий майстер був, як завжди, чудовий — синій сурдут зі срібним гаптуванням підкреслював ультрамаринові очі, чорна сорочка й штани відтіняли бліду шкіру, чорне волосся хвилями спадало на плечі. Майя завмерла: боялась пропустити хоча б один рух свого кумира.
Злість — це не те слово, яким можна було б описати внутрішній стан юного та-вей. Шалена лють підходила значно більше, але все-таки була б недостатньо виразним визначенням. Більшу частину ночі й увесь ранок молодий майстер провів у тренувальній кімнаті, розносячи на друзки нещасні манекени. Але це мало допомогло. Дарт і сам не підозрював, що здатний на такі емоції — йому знадобилося все самовладання, щоб спокійно зійти на сцену, стримано подякувати Гаю за нашивку та повернутися на своє місце. Після вчорашнього дивитися на свого наставника, не пориваючись роздерти його на шмаття, було досить складно. Не те щоб Дарт справді вважав себе здатним перемогти вчителя, але гнів вимагав виходу. Майстер відвів душу на нещасних манекенах, але хіба могли їхні страждання зрівнятися з раною, завданою Дартовому самолюбству? Вчора ввечері Гай повідомив улюбленому учневі, що не дозволить Дартові покинути Ормрон. І не тому, що боявся за життя учня, не тому, що Дарт був потрібен йому тут, а тому, що молодий майстер не готовий до самостійного життя! Дарт розумно заперечив: якщо вже не готовий він, то взагалі ніхто в цій бісовій школі не готовий вирушати в зовнішній світ.
— Вгамуйся, малий, — сказав, немовби відрізав, наставник. — Я поки ще дато Гай, а ти ще мій учень — і робитимеш так, як я скажу. Сім років тому я всупереч усім правилам зарахував тебе в гакко. Тебе — вовченя без роду-племені, про яке ніхто нічого не знав. Ти хотів сили — я вчив тебе. Вчив, не запитуючи, що привело тебе в Ормрон, сподіваючись, що сам розповіси. Ти мовчав — і я мовчав. Мовчав, мимохідь з’ясовуючи, хто ти й звідки. Усе сподівався — сам розкажеш. Але, видно, час визнати, що вчитель я не найкращий. Усе, що міг, — я тобі дав. Але цього не досить!