— Я залишуся, — перервав монолог грандмайстра Дарт. — Мені дуже подобається цей кабінет.
— Я чомусь так і подумав, — посміхнувся Гай. — Ну, подивимося, через скільки років ти до нього дослужишся.
— Я б хотіла піти в асистентки до Аміни Політріс, — подала голос Майя.
— Здорова думка. Рік-два попрацюєш — і, можливо, отримаєш свій клас. У нас викладачка історії магічних мистецтв на пенсію йде. Якщо пройдеш конкурс — матимеш не тільки звання викладача, а навіть окрему аудиторію. Не кабінет дато, звичайно, але теж непогано.
Гай повернувся до Тари.
— Пробачте, грандмайстре, ваша пропозиція, звичайно, дуже лестить мені, — почала дівчина.
— Не треба, Таро. Не хочеш залишатися — так і скажи. У кожного свій шлях, тут нічого не вдієш, — перервав потік вихвалянь Гай. Він вважав, що учениця не зобов’язана звітуватися перед ним за свій вибір, і найменше хотів, щоб вона почувалася винною перед ним або перед школою.
Дівчина замовкла, намагаючись підібрати правильні слова.
— Дякую вам за все. І вам, друзі, теж. Але я прийшла в Ормрон, щоб отримати знання, і я їх отримала.
— І куди ти тепер? — запитала Майя.
— У великий світ. Де-небудь знайдеться й для мене місце, — посміхнулася Тара.
— На тім і вирішимо. Нашивок нових, щоправда, раніше весни не чекайте. Але ти, напевно, до весни не залишишся?
— Ні. Я б хотіла поїхати вже сьогодні. Вже й речі зібрала.
— Отакої! — сплеснула руками Майя. — Сьогодні? А як же Грей? Навіть із ним не попрощаєшся?
— Я б попрощалася. Але де ж я його знайду?
Годинник у кутку стрімко відраховував останні хвилини перед розлукою.
Тара розпрощалася з грандмайстром. Дарт і Майя вийшли до воріт, щоб провести напарницю.
— Ти… ти хоч листи мені пиши, добре? — Майя міцно обійняла подругу.
— Листів не обіцяю. Але думаю, що ти про мене ще почуєш. Принаймні я на це розраховую, — посміхнулася Тара.
Майя нишком витерла сльози.
— Удачі тобі, — промовив Дарт. Подав руку дівчині-воїнові — рукостискання в неї було по-чоловічому міцним.
— Подбай про неї, — шепнула Тара Дартові. Щоки в майстра ледь помітно порожевіли.
Конюх підвів нав’юченого коня. Тара взяла гнідого жеребця за вуздечку й рушила вулицею.
Майя, ледь чутно схлипуючи, помахала подрузі рукою. Несподівано тепла долоня майстра накрила змерзлі пальчики чарівниці. На обличчі Майї крізь сльози проступила радісна посмішка.
Широка вулиця вела просто до воріт Ормрона. Громаддя будинків дивилося в небо засніженими дахами. На місто спустилася ніч, на небокраї спалахнули крихітні алмази зірочок. Ніжно-золоте око місяця лагідно ковзало по снігу, змушуючи біле напинало ніяково поблискувати. Тара озирнулася — струнка постать Майї перетворилася на білу цятку. Дівчина з майстром і досі стояли біля воріт, і Тара ладна була заприсягтися, що Дарт тримає чарівницю за руку.
— Попрощалася?
З-за рогу неквапно виступив Грей.
— Які люди! Навіть не запитуватиму, де те був, — не впевнена, що хочу це знати.
— Ось і не запитуй, — погодився він. — Куди прямуєш?
— А ти? — запитанням на запитання відповіла Тара. — Залишаєшся в школі?
— Я? Знаєш, мені тут до біса все обридло, Доводиться прокидатися щоранку! Думаю пошукати спокійнішої місцинки.
— Барлогу, наприклад, — продовжила дівчина.
— Чому відразу барліг? Можна сказати, я йду, куди очі світять, — слідом за Греєм із завулка, цокаючи підковами, вийшов білосніжний тонконогий жеребець.
— І куди ж вони світять?
— А ти куди прямуєш?
Вони заговорили одночасно й одночасно замовкли, надаючи напарникові право сказати першим.
— Що, навіть із нашими прощатися не будеш? — уточнила Тара.
— Не люблю прощань. Вони нагонять тугу, ти ж знаєш.
Дівчина повернулася до воріт, у яких переступали з ноги на ногу вартові.
— А тобі хіба не потрібна перепустка?
— Мені? Перепустка? Звичайно, ні, — самовдоволено посміхнувся Грей. — То куди тебе несе?
— На північ, — відгукнулася Тара, зручніше влаштовуючись у сідлі.
— А порталами не можна?
— Від сьогодні я проста смертна. Для таких подорож через портали коштує приблизно як табун ганарських коней. Тож доведеться їхати пустелею.
— Пустелею. Зрозуміло. А де в нас північ? — поцікавився хлопець.