— Не хули тих, хто пішов за межу. Мертвих потрібно поважати.
— Та не будь ти такою правильною. Між іншим, коли ми цупили яблука з саду Леонідії, ти теж там була.
— Але я намагалася вас відговорити! — обурилася Хайнан і замовкла.
«Давай же! — подумки підбадьорював її Вен. — Ніхто не почує. Майже ніхто».
Нарешті Хайнан зважилася. З її оповіді, пересипаної звертаннями до богів Великої Пустелі, щоб вони пробачили скромній дівчині порушення обіцянки, а також прокльонами на адресу цікавої Ре, яка щохвилини перебивала подругу запитаннями, Вен зрозумів наступне.
До закінчення чергування залишалося три години. Почалася година Тигра — найтихіша в Ормроні. Всі, навіть сото Бріан, почали клювати носом. Щоб не заснути під час чергування, обер-майстер відправила Ре на кухню приготувати каву. Ледь за послушницею зачинилися двері, до зали влетів сото Томасон із кинджалом. Він схопив Каміллу та приставив ніж до її горла. Бріан крикнула бедуїнці, щоб дівчина сховалася за шафу, але Хайнан воліла вдати непритомну. Ця стратегія спрацьовувала з деякими хижаками великої пустелі, то чому б не використати її в Ормроні? Слідом за Томасоном у залу телепортації ввійшов хтось, загорнутий у брудно-коричневий плащ. Томасон наказав Бріан підготувати закляття перенесення. Якесь місто, Хайнан не розібрала назви. Бріан скорилася. Коли символи на помості в центрі залу засвітилися, до кімнати вдерлися кілька чарівників із нашивками сторожі синього корпусу. Бріан уже не могла зупинити закляття. Томасон штовхнув того, кого притяг із собою, так, що нещасний відлетів у портал. Той щось заверещав, голос був схожий на жіночий, але мало там що. Хайнан навіть не була впевнена в тім, що під накидкою ховалася людина. Сам Томасон зрозумів, що добігти до порталу не встигне, й застромив кинджал собі в шию. Заюшила кров, стражники кинулися до Томасона, постамент потух. Усе це зайняло не більше п’яти хвилин. Коли з комірки з’явилася Ре, Хайнан вирішила, що можна «отямитися». Природно, дівчина нікому не сказала, що чудово бачила все. І Ре нікому не скаже, інакше Хайнан повідомить, що дійсно була без тями, а почула історію від Ре, котра нікуди не йшла, а просто ховалася за шторою. Ре обурилася через брехню, Хайнан відповіла, що напарниця повернулася без кави, — й почалася звичайна дівоча сварка, що Вена мало цікавила.
Про сото Томасона Вен міг згадати не так уже й багато. Обер-майстрові було близько п’ятдесяти, більшу частину життя він працював у синьому корпусі, здається, писарем. Яким чином цей крихітний гвинтик у механізмі Гакко Ормрон виявився пов’язаним зі зниклою дівчиною — Вен навіть припустити не міг. Хоча нині замислився і згадав, що Томасон із дружиною жили у великому будинку на центральній вулиці Ормрона, зовсім поруч із головною площею.
Сам обер-майстер носив шиті речі з дорогої, якісної тканини і замовляв костюми не в старої Абели, яка обшивала більшу частину міста, а в Людовика Готфріда Іберійського — найдорожчого майстра у всьому південному регіоні. Іноді Вен подумував темної ночі навідати Томасона та з’ясувати, звідки в писаря такі заробітки, але відволікали важливіші справи. Тепер же без відвідин будинку обер-майстра не обійтися.
Вен став на ґанок, тричі постукав. Уявлення не мав, чи повідомили дружині Томасона про «нещасний випадок» із її чоловіком. «Упав на лопату двадцять разів. А опіки від мурашиних укусів», — посміхнувся Вен. Залишалося діяти за обставинами.
Двері відчинила дружина Томасона. Повненька сивочола пані з ідеальною поставою та королівською грацією. «Ще б пак, на запити такої дружини писареві не заробити». Майстер не оминув увагою ні викладеного у високу зачіску волосся з ретельно зафарбованою сивиною, ні старанно запудрених зморщок, ні дорогої сукні, яка приховувала недоліки статури та підкреслювала чималі, вкриті світлою пудрою груди.
— О, мадам, ви, напевно, дружина обер-майстра Томасона! — вигукнув Вен, церемонно вклоняючись. — До моїх вух доходили чутки про вашу нев’янучу красу, але, зізнаюся, не вірив їм. Тепер же я просто зобов’язаний вибачитися перед вами за свої сумніви. Ви прекрасні, прекрасні! — віддано заглядаючи в очі жінці, Вен лише мигцем глянув на вітальню, за спиною «мадам».
— Ну що ви, — зверхньо посміхнулася дама, розпливаючись у задоволеній посмішці, — не треба! Ви до Томасона?