Підозри посилилися, коли в найближчій харчевні не виявилося жодного візника, готового за двійко золотих доставити майстра до пансіону. Здоровенні, на голову вищі за майстра візники, щойно чули про місце, куди Вен просив його доправити, миттю відмовлялися від щедрої платні. Можливо, їх лякав ліс навколо пансіону. Туди без нагальної потреби не ходили навіть у сонячні дні. Крім цього, садиба, у якій розташувався пансіон, теж мала недобру славу. Багатьох дивувало рішення леді Меліси влаштуватися в такому місці. Дехто вважав, що причина цього — підвищена чоловіча увага, якою користувалися Меліса й багато хто з її дівчисьок. Видно, відвозячи їх за місто, власниця пансіону намагалася втримати дівок від гріха. Але водночас ходили чутки, що сама господиня не менш загадкова, ніж будинок, у якому вона оселилася.
Як вдалося з’ясувати майстрові, Меліса з’явилася в місті незабаром після війни й відразу взялася до сиріт. Звідки в неї гроші на утримання пансіону і його мешканок — ніхто не знав, а Меліса втаємничувати будь-кого у свої справи не поспішала. Кількість загадок у цій справі не зменшувалася.
Нарешті в третій за рахунком харчевні Вен знайшов візника, який після невеличкого торгу взявся доправити Вена до пансіону, а потім разом із «племінницею» повернути в місто. Зважаючи на зовнішній вигляд візника і його кибитку — майстер був останнім шансом на заробіток, оскільки важко знайти охочого їхати кілька годин із п’яним візником у напіврозбитому візку.
Передчуття Вена не обдурили. Дорогою у кибитки відвалилося колесо, його лагодження зайняло кілька годин, після чого стало зрозуміло, що до пансіону подорожани доберуться в найкращому разі над вечір. Щойно це дійшло до затуманеної алкоголем свідомості візника, той вирішив повернутися в місто. Венові довелося неабияк попрацювати з пожадливим п’яницею, відмовляючись платити за ненадану послугу, аби переконати візника їхати далі.
Пансіон, будинок у луганському стилі, справляв змішане враження. Масивні темні стіни та кам’яне склепіння робили будівлю важкою, ніби втиснутою в землю, натомість як вузькі загострені догори віконні арки, що нагадували стріли, тягли її вгору. Невідомий архітектор подбав, щоб ідеально вписати будинок у навколишню природу. Складалося враження, що замок будувався не за допомогою каменярів і теслярів, а визрів усередині лісу, як зріє насіння тополі чи берези, підняв темну голову, поступово розростаючись вшир, розсовуючи коріння та крони дерев. Освітлені променями призахідного сонця кам’яні стіни почервоніли, голі гілки засохлого плюща, який плівся по стінах замку, нагадували кровоносні судини.
— Ти того, швидше, — попросив візник і судомно ковтнув.
— Дочекайся мене… тобто нас, — швидко поправився Вен, зістрибуючи з підніжки.
Будинок здавався зовсім порожнім. Відбите в шибках сонце засвітило вікна золотим сяйвом, але було помітно, що це тільки зовнішнє світло. Ніхто не гукнув майстра, коли той підійшов до дверей і розчинив важкі дерев’яні стулки.
У будинку панувала тиша. «Що завгодно, але це не пансіон», — вирішив Вен. Грубий шар пилу на поруччі сходів, дивани, вкриті вицвілою тканиною, — все свідчило, що в цьому будинку не жили. «Прекрасна леді, про яку ніхто нічого не знає, раз на місяць навідується до в’язниці, щоб забрати звідтіля дівку, а далі цієї дівки ніхто не бачить. Сьогодні вона забрала чергову дівчинку. Сьогодні. На молодик». Варто було цій думці сяйнути майстрові, як він про себе вилаявся трьома мовами. Споконвічне прагнення людей уникнути смерті призводить до появи таких, як Леді Мелісса — Стригоайка — жінка-чарівниця, що прийняла силу від народу ночі, вимерлого й переродженого в новій формі, щоб жити вічно. І потрібно для такого життя тільки раз на місяць, на молодик, висмоктати з молодої дівчини трохи енергії. Дівчина втратить цю енергію та помре, а Стригоайка житиме ще місяць. Вічна молодість в обмін на чиєсь життя — хто б відмовився?
Майстер замислився. Стригоайки — розумні, живучі, верткі, а найголовніше — вже мертві створіння. Убити подібну тварюку ще раз непросто. Дуже непросто. Чи воно того варте? П’ять тисяч золотих, визнання Мори й можливість нарешті покинути цю обридлу роботу, купити будиночок біля моря та жити в достатку до кінця своїх днів, гуляючи бережком і підстригаючи троянди, але висока ймовірність так ніколи й не вийти із цього будинку — або гнів Мори, можливе вигнання з Ормрона й цілковита безпека.
Врешті-решт із тяжким зітханням Вен обігнув сходи, що вели нагору, пройшов через кухню й там знайшов маленькі дверцята, за якими починалися сходи в підвал. Нежиті вирізняються дивною любов’ю до землі.