— Ти завжди така цікава? Лягай спати краще.
— Цікава? Що це значить? — Альрауне знову по-пташиному схилила голову до плеча та втупилася в майстра. Він ледь міг розрізнити її силует у темряві.
— Це значить, що ти ставиш забагато запитань. Лягай і спи.
— Спати? Лежати до світанку із заплющеними очима й чекати, поки до тебе прийдуть казкові історії? Так, це було б цікаво. Але я не можу тут лягти. У носі так дивно… — на доказ своїх слів дівчина ще раз голосно чхнула.
Вен подумки вилаявся, стягнув із ліжка матрац із ковдрою, прочинив двері й гарненько струснув запилюжену постіль. Потім жбурнув їх на місце й щільно зачинив двері.
— Усе. Лягай і спи.
— А ти? Людям треба спати, мені майстер Томасон казав.
— Я посплю вдома.
— А де твій дім?
Майстер тяжко зітхнув. Ось тому він і не любив завдань, в яких доводилося стикатись із людьми. Принести замовникові стару вазу або притягти йому спадкоємицю, яка впирається, — різниця тільки в тім, що ваза мовчатиме, не змерзне дорогою, не буде проситися до вітру, їй не треба час від часу їсти й спати. Речі взагалі подобалися Вену значно більше за людей.
Ніч пройшла неспокійно. З боку лісу раз за разом чулося вовче виття, але цей звук хоча б можна було впізнати. Інші — хрускіт гілок, гарчання й ревіння — вочевидь належали істотам, із якими майстер знайомитися не хотів.
Перед самим світанком світ за вікном огорнула м’яка, непроникна сіра завіса. Разом із вогким холодом, який пронизував до кісток, у хатинку почав проникати туман. Він заповзав крізь тріщини у дверях і щілини у віконній рамі. На ліжку крутилася Альрауне. Іноді до Вена долинало тихе постукування її зубів — тонка протерта ковдра й легенька, майже прозора сукня, що слугувала колись мадам Томасон за нічну сорочку, майже не гріли. Врешті-решт неабияк змерз і Вен та розвів багаття — пустив на дрова той самий кульгавий стілець, що служив йому вірою і правдою цілу ніч.
— Вогонь такий гарний! — голос Альрауне, що пролунав просто над вухом, змусив Вена сахнутися вбік і вилаятись.
— Що значить це слово? — відразу поцікавилася дівчина, простягаючи долоні до вогню.
— Нічого гарного. Тебе що, ніяких манер не навчали?
— Навчали? Манер? Ти говориш багато незнайомих слів. Майстер Томасон не говорив таких.
— А які він говорив?
Вен відсунувся до вікна, намагаючись розгледіти в мрячній імлі хоч що-небудь. Схоже, їм належало залишатися в хатинці, поки не зійде сонце.
— Багато різних. Він же вмер, так? Майстер Томасон. Я бачила, коли він штовхнув мене у світло. Тепер я ніколи його не побачу. Він був дуже гарний. І добрий, — дівчина задивилась на полум’я, ніби забула про існування майстра, і тепер міркувала вголос, повільно добираючи слова до думок: — Мене не було. Довго. Була тільки темрява. Нічого. Немає Альрауне. А потім голос. Прийшов голос і з’явилися вуха, щоб чути. Очі, щоб дивитися. Руки, щоб торкатися. З’явилася Альрауне. Або не так. Нічого не було. І світу не було. А потім з’явилася Альрауне й з’явилося все навколо. Тепер майстра немає. А світ іще є. Шкода, я б хотіла подивитися все те, про що він мені говорив. Але без нього не можна…
— То ти нічого не пам’ятаєш до Томасона? Батьків, сім’ю там… — Вен затнувся й здивовано завмер, намагаючись зрозуміти: чи він це все зараз сказав? І головне — навіщо він це все сказав. У нього не було ніякого бажання дізнаватися щось про цю дівчину. Вона — лише п’ять тисяч золотих, які поки що не набули справжньої форми.
Майстер відвернувся від вікна і вперше уважно подивився на свій трофей. Альрауне сиділа на краю ліжка, простягала тонкі руки до вогню. Її темно-руде волосся набувало барви золотавого полум’я там, куди падало світло. Важке, розділене на товсті пасма, воно було схоже на коріння дерева, і відблиски вогню, немов під час займання пожежі, рухалися з боку в бік, у такт рухам голови. Шкіра без найменшого сліду ластовиння викликала в пам’яті теплий річковий пісок. І здавалось, якби капнути на дівчину водою — її шкіра відразу стемніє, немов берег від набіглої хвилі. Згадуючи мадам Томасон, Вен зрозумів, чому майстер так захоплювався цією дівчинкою. Живучи з вічно напудреним манекеном, який щоранку малює собі обличчя і щовечора його стирає, — почнеш тужити за натуральним. Альрауне була зовсім натуральна. Мовби над її створенням працювали не батьки, а природа.
Відповідь Альрауне пролунала як продовження Венових думок.
— Сім’я? Ні. Ніколи не було. Мене створили. Напевно, ця гарна жінка. Томасон казав, що в неї шкіра, мов туман, і очі — як замерзла вода. Вона зробила те, що було до Альрауне. Не сказала, навіщо.