Майстер замислився.
— Воля? Складно описати навіть. Воля — це коли ти можеш робити, що хочеш, і робити це так, як хочеш. Іти, куди хочеш. Жити, як хочеш. І ніхто не вкаже тобі, як треба жити або як правильно робити. Якось так, напевно.
— Але якщо ніхто тобі не вкаже, як ти довідаєшся, правильно чи ні?
— Серце підкаже, — посміхнувся майстер.
Дівчина замислилася. Вона довго мовчала, дивлячись на жителів міста, які брели шляхом, очужіло погладжувала м’яку, поплутану кінську гриву.
— Виходить, я не можу бути вільною? Адже я не людина, у мене, певно, й серця нема?
— Чому… — почав майстер і раптом затнувся. Альрауне не могла бути вільною. Належала вона Морі. Як усяка річ належить її творцеві. Як гончарові належить виліплений горщик. Як ковалеві — викувана підкова.
Запах гару дедалі дужчав. Мандрівники зупинилися біля міської стіни.
— А ти навчиш мене робити з кіньми так, як ти? Потім, коли-небудь? — замислений вираз полишив замурзане сажею личко дівчини. На ньому світилася звична цікавість.
Вен промовчав. Та й що він міг відповісти?
Неподалік від міських воріт майстер залишив коня й дівчину. Завелика була ймовірність загубити їх у людському потоці й диму. Горіли дерев’яні крокви на дахах, пучки сіна й торішньої трави, навіть каміння горіло, розжарюючись до червоного й обпалюючи повітря. Сутичка на головній площі закінчилась цілковитою перемогою завойовників — червоно-зелений однострій оттоманської гвардії розвіював сумніви щодо останніх подій. Султан отримав нарешті «добро» на знищення останнього оплоту ворога й відтепер весь півострів, а з ним і майже все море, до самого граничного океану, належали тільки йому.
Вена на даним момент мало цікавили зміни в політичній обстановці на цій частині світу. Головною проблемою було те, що всі входи в храм Сонцеликого виявилися повністю запечатаними, і вояки, що розташувалися на площі, навряд чи стояли там, аби привітати відвідувачів. Зараз навіть нашивка майстра на рукаві Венової сорочки не могла прислужитися за пароль для проходу в храм. Мабуть, кількох нещасних, здатних активувати телепортаційне закляття, або вбили під час нападу, або тримають десь, щосили переконуючи змінити віру. З огляду на те наскільки фанатичними були послідовники Сонцеликого, на переконання мало бути витрачено досить багато сил і часу. І далеко не всі його переживуть. А відтак султанові доведеться чекати, поки велика рада надішле нових магів, відкритих для «співробітництва». І навряд чи це трапиться раніше, ніж захоплене місто перетвориться на клоаку з ласки війська, що насолоджується перемогою, з остаточно розореними городянами й трупам на вулицях. Спочатку грабежі, потім чума чи щось гірше, далі, нарешті, запанує якась подоба порядку, якщо в місті ще залишаться живі. Порядок, хай і відносний, руйнується набагато швидше, ніж будується новий. А часу Вен мав не так багато.
Найближчий шлях до Ормрона лежав через північний портал у Левкотеоні — багатому торговельному місті, де перетиналися південь і північ. Вен подумки прикинув, у скільки обійдеться подорож, зітхнув і подався до південних воріт. Потрібно було роздобути де-небудь ще одного коня, перш ніж султан оголосить усе навколо своєю власністю і злодіям почнуть відрубувати руки.
Дорога розтяглася на тижні. Заїзди, коні, вузькі річечки, безкраї поля, кам’янисті гори змінювали одні одних що не день.
Вен щиро старався не розмовляти з дівчиною більше, ніж було необхідно. Але це виявилося просто неможливим. Вона запитувала про все. Будь-яка квітка, будь-яка тварина, одяг, посуд, зброя — все викликало в неї невдаване й наскільки щире зацікавлення, що втриматися він ніяк не міг. Вену часто спадала на думку фраза з журналу Томасона: «Вона вміє слухати, як ніхто інший». Це виявилося правдою. Коли майстер щось розповідав, слухачка ніби вмирала. Вона припадала до його голосу, як до живлющого джерела, всотуючи слова, звуки, зміст і поглинаючи їх широко розплющеними очима, розтуленим ротом, схиленою набік головою. І все почуте наповнювало її дивною, чистою радістю, якої майстер не бачив уже багато років, їй немовби було достатньо самого факту, що вона знає про щось. Знання про речі були для неї набагато ціннішими за самі речі. Ні розкішні карети, які зустрічалися їм дорогою, ні гаптоване вбрання зустрінутих на заїздах панянок, ані оповіді про прекрасну зброю чи дорогоцінне каміння не викликали в дівчини бажання мати все це. Досить було й того, що «це» десь існує, під тим самим небом, що й Альрауне. Її дивна жага знань стосувалася всього — навіть самого майстра. Не знати як, сам із себе дивуючись, він розповів їй про подорожі, про не дуже законну роботу, але її цікавило не тільки його життя. Їй було цікаво, що він думає, як відчуває — здатність відчувати взагалі викликала в неї неземне блаженство, самій же бракувало слів, щоб описати яке це — раптом відчути, що ти є. Що підлога під тобою холодна, що шкіра саднить від порізів, а очі болять від яскравих спалахів заклинань. При цьому цікавість Альрауне ніколи не сягала її власного майбутнього. Їй було байдуже, куди вони прямують, навіщо їм туди їхати й що чекає в кінці подорожі. Для дівчини існувало тільки зараз — одне лишень п’янке зараз, що не має початку й кінця. Можливо, тому майстер ніколи не бачив її сумною чи роздратованою. Було тільки дві Альрауне. Альрауне-слухачка і Альрауне — замислена над почутим. Кожне слово майстра відкладалося десь у її рудоволосій голові й залишалося там, висічене на стінах мармурових коридорів розуму. Дівчина пам’ятала все, що він їй розповідав, все сказане ним дивовижним чином ставало частиною цієї неймовірної істоти. І тому здавалося, що дівчина сама стає його частиною.