Побачивши мене, він одразу ж заговорив. Я надто загаявся у дорозі. Він не міг чекати. Довелося їхати без мене. Треба було відвідати станції, розташовані горіріч. Часу й так уже спливло чимало, і він не знав, хто вмер, хто живий, як ведеться тамтешнім мешканцям тощо. Моє пояснення він злегковажив і, граючись паличкою сургучу, кілька разів повторив, що становище «дуже серйозне, дуже серйозне». Ходять чутки, що одній із найважливіших станцій загрожує небезпека і що начальник її — пан Курц — хворий. Мій співрозмовник висловив надію, що ці чутки безпідставні. Пан Курц… Я був стомлений і нервував. «Грім би прибив того Курца!» — подумав я й перебив його, сказавши, що чув про пана Курца на узбережжі.
— А, он воно що! Там про нього говорять, — прошепотів чоловік собі під ніс і заходився мене запевняти, що пан Курц — найкращий його агент, виняткова людина й надзвичайно цінний працівник для компанії: отож, я мав би зрозуміти начальникове занепокоєння. Тоді ще раз повторив, що він «дуже, дуже стривожений». А потім, увесь час вовтузячись на стільці, вигукнув: — Ет, пан Курц! — і зламав паличку сургучу: виглядало на те, що його схвилював нещасний випадок із пароплавом. Затим він одразу поцікавився, скільки часу мені знадобиться, щоб… Та я знову його перебив: бачите, я був голодний після важкої дороги, а він навіть не запропонував мені сісти, тож мене тепер душила злість.
— Звідки мені знати? — крикнув я. — Я ще навіть не бачив затонулого судна… напевно, кілька місяців. — Уся ця розмова видалася мені страшенним безглуздям.
— Кілька місяців, — повторив він. — Ну що ж, тоді, скажімо, місяців за три можна буде вирушати в дорогу. Так, три місяці на дільце… цього досить.
Я вискочив з його житла (він жив сам-один в обмазаній глиною хатині з верандою), бурмочучи собі під ніс усе, що думав про нього. От бевзь балакучий! Згодом я відмовився від цих слів, адже мені довелося констатувати, що начальник напрочуд точно визначив час, за який нам таки вдалося залагодити «дільце».
Наступного дня я взявся за роботу, повернувшись, так би мовити, спиною до станції. Тільки так, здавалося мені, я зможу зберегти рятівний зв’язок із непорушними фактами. Інколи, зрештою, мені доводилося озиратися, і тоді я бачив ту станцію й тих людей, які безцільно тинялися по освітленому сонцем дворі. Іноді я запитував себе, щó все це означає? Вони ходили то там, то тут зі своїми сміховинними довгими ціпками, наче юрба зневірених подорожніх, яких зачарували і замкнули за гнилою огорожею. Слова «слонова кістка» буквально бриніли в повітрі, їх вишіптували й видихували. Можна було навіть подумати, ніби люди моляться на неї. Над ними, наче запах напіврозкладеного мертвяка, витав аромат безглуздої захланності. Їй-бо, відчуття реальності зникало там надто легко! А німа глушина, яка підступила до цього розчищеного клаптика землі, здавалася мені чимось настільки великим і непереможним, як зло або істина, вічна велич, що терпляче очікує кінця шаленої людської навали.
Ох, ті місяці!.. Але, менше з тим. Бувало всяке. Якось увечері солом’яний сарай, де були складені ситцеві й бавовняні тканини, намисто і бозна-що ще, раптом спалахнув, немовби земля розверзлася і випустила мстиве полум’я, покликане знищити весь отой мотлох. Я спокійно попахкував люльку, сидячи біля свого розбитого пароплава, і бачив, як люди, освітлені загравою, стрибали й здіймали руки до неба. А тоді до ріки примчав вусатий товстун із бляшаним цебром і заходився мене переконувати в тому, що всі «тримаються чудово, просто чудово». Він зачерпнув води і гайнув назад. Я ж помітив, що цебро його мало діряве дно.
Потім я теж поволі побрів на станцію. Поспішати було нíчого. Розумієте, сарай спалахнув, мов коробка сірників, і з самого початку було ясно, що вогонь уже нічим не загасити. Полум’я шугнуло до неба, змусило всіх позадкувати, освітило все довкола і вщухло. Сарай перетворився на купу розжареного вугілля. А неподалік били якогось негра. Подейкували, що саме він був призвідцем пожежі. Так чи ні, але він страхітливо верещав. Я бачив його кілька днів поспіль: сердега сидів у крихітному затінку, геть хворий, і намагався отямитися, а пізніше встав і пішов геть, і безшелесні нетрі знову прийняли його у своє лоно.