— Шановний добродію, — вигукнув хлопака у відповідь, — я пишу те, щó мені диктують! Я просив про заклепки. Розумна людина знайде спосіб…
І його поведінка враз змінилася: він замовк, а потім раптом заговорив про бегемота — поцікавився, чи той не заважає мені, коли я сплю на облавку (а я не відходив од пароплава ні вдень ні вночі). Та мені було байдуже до тієї тварини… Просто один тутешній старий бегемот мав погану звичку вилазити вночі на берег і нипати довкола станції. В такі моменти примарні подорожні нарешті набували тілесності й стріляли в нього з усіх рушниць, які лишень устигали вхопити. Дехто навіть чатував на бегемота з вечора до світанку. А проте, це було безглузде марнування сил.
— Та тварюка, певно, зачарована, — сказав мій приятель, — тут узагалі зачарованими бувають тільки звірі та дикуни. Жодна людина — ви мене чуєте, жоднісінька! — не має в цьому краю янгола-охоронця.
На якусь мить він завмер у місячному світлі — його тонкий горбатий ніс був трохи викривлений, а оченята, що нагадували слюду, незмигно поблискували, — а потім чемно кинув мені «на добраніч» і пішов собі. Я помітив, що він схвильований та дуже збентежений, і це додало мені надії. Як приємно було, попрощавшись із цим хлопцем, повернутися обличчям до свого «впливового друга» — розбитого, скаліченого, понищеного, продірявленого пароплава. Я виліз на облавок. Судно аж задеренчало в мене під ногами — чисто тобі порожня бляшанка з-під печива «Гантлі і Палмер»[30], відкинута ногою в канаву. Корабель виявився не таким уже й міцним, не ідеальним за формою, але я вклав у нього стільки праці, що просто не міг його не любити. Жоден справді впливовий друг не прислужився б мені краще. А пароплав давав мені змогу перевірити себе, випробувати свої сили… Ні, роботи я не люблю. Мені більше до душі байдикувати й мріяти про те, скільки чудового можна було б зробити. Я не люблю роботи — її ніхто не любить, — але мені подобається, що вона дає нам шанс знайти себе, нашу власну реальність (для себе, не для інших), — те, чого ніхто чужий ніколи не збагне. Бо більшість бачить лише зовнішню оболонку й навіть не здогадується про те, щó ховається за нею.
Я не здивувався, побачивши, що хтось сидить на палубі, бовтаючи ногами понад багном. Знаєте, я потоваришував з кількома механіками, які жили на станції, хоч інші подорожні зазвичай їх обминали… Через їхні незграбні манери, гадаю. То був майстер по котлах, хороший працівник: худий, кістлявий, жовтолиций чоловік із великими уважними очима. Неспокійний зовні, лисий, як коліно; проте волосся, випадаючи, здавалося, пристало до підборіддя й прекрасно прижилося на новому місці, адже борода його сягала пояса. Він був удівцем із шістьма маленькими дітьми (щоби приїхати сюди, чоловік залишив їх на сестру) і обожнював голубів. Про них майстер говорив із захватом, як знавець і цінитель. Після праці він іноді покидав свою хижку і заходив до мене, щоби погомоніти про своїх дітей та голубів. У робочий час, коли йому доводилося лазити у твані попід кілем пароплава, він обв’язував свою бороду чимось на кшталт білої серветки, яку приносив спеціально для цього. Вона мала петлі, що одягалися на вуха. Вечорами чоловік, присівши навпочіпки на березі, старанно прав ту «обгортку» в струмку, а відтак урочисто вішав її на кущ, аби вона висохла.
Я ляснув його по спині й крикнув: «Будуть у нас заклепки!» А той зіп’явся на ноги, вигукуючи: «Та невже?! Заклепки!» — наче не вірив своїм вухам. Потім пробубонів: «Ви… так?» Не знаю чому, але ми обоє повелися, як божевільні: я приклав палець до ніздрі й таємниче кивнув головою. «Молодчага!» — заволав майстер і, піднявши одну ногу, клацнув пальцями над головою. Я ж спробував утнути джиґу[31]. І ми застрибали по залізній палубі. Старе судно жахливо задеренчало, а первозданний ліс на іншому березі потоку озвався гуркітливою луною, що покотилася над сонною станцією. Мабуть, таки дехто з подорожніх прокинувся у своїх халупах, бо в освітлених дверях хатини начальника з’явилася й зникла темна фігура, а через секунду-дві зникли й самі двері. Ми зупинились, і тиша, наполохана тупотінням наших ніг, знову ринула до нас із лісових нетрів. Висока стіна рослинності, маса переплетеного гілляччя, листя, суччя, стовбурів, нерухома в променях місяця, скидалася на стрімку лавину німого життя, на здиблений, увінчаний гребенем зелений вал, готовий упасти в потік і змести з лиця землі нас — жалюгідних маленьких істот. А проте, стіна застигла на місці. Здаля долинали притлумлене могутнє хропіння й плескіт так, наче якийсь іхтіозавр хлюпався у місячному промінні посеред великої ріки.
30
Назва британської фірми, відомого виробника печива. Заснована 1822 року, а в 1900-му Huntley & Palmer була визнана найбільшим у світі підприємством у цій галузі.
31
Танець, що виник у XVI столітті в Англії і виконується переважно у музичному розмірі 6/8; його назва походить від французького слова giguer — «стрибати». Пізніше став популярний у Шотландії та Ірландії і нині асоціюється саме з цими країнами.