І на мить запала мовчанка. Вони говорили про Курца.
На той час сон утік від мене вже далеченько, проте, лежачи в зручній позі, я не ворушився і не збирався її міняти.
— Як сюди доправили ту слонову кістку? — пробурчав старший, який, схоже, був вельми роздратований.
Небіж пояснив, що вона прибула із флотилією каное під орудою Курцового прислужника, англійського клерка-напівкровки. Курц, вочевидь, теж збирався приїхати, адже в той час на його станції не залишилося ні товарів, ані провіанту, та, здолавши триста миль, раптом вирішив повернути назад і рушив у зворотну дорогу сам, у маленькому човнику із чотирма веслярами, доручивши напівкровці доправити слонову кістку до гирла ріки. Здавалося, обох чоловіків здивувало, що хтось на таке наважився. Вони не розуміли, навіщо це було робити. Що ж до мене, тоді я ніби вперше побачив Курца. Коротко та виразно: човник, чотири веслярі-дикуни й самотній білий чоловік, який зненацька повернувся спиною до Центральної станції, до перепочинку, можливо, навіть до думок про дім, і звернув обличчя до диких нетрів, до своєї спустошеної й безживної станції. Я теж не розумів його мотивів. Напевне, він був просто славним хлопцем, який займався своїм ділом задля вигоди. Ці двоє, як ви розумієте, жодного разу не назвали його на ім’я, вони говорили «той чоловік». Напівкровку, який, наскільки я міг судити, виконав важке доручення якнайобачніше і якнайвправніше, вони називали не інакше, ніж «той поганець». «Поганець» доповів, що «чоловік» тяжко хворів і ще не видужав до кінця… Двоє співрозмовників унизу відійшли на кілька кроків і взялися ходити туди й сюди повз судно. До мене долинало: «польова пошта… лікар… двісті миль… тепер один як перст… неминучі затримки… дев’ять місяців… ні одвіту, ні привіту… дивні чутки…»
І вони знову наблизилися саме тієї миті, коли начальник промовляв:
— Ніхто, наскільки мені відомо, якщо не зважати на цього мерзенного хлопця — мандрівного торговця, — який відбирає слонову кістку в тубільців.
Про кого це вони говорили зараз? Зібравши докупи всі клапті розмови, я вирішив, що йдеться про людину, яка, вочевидь, перебуває в оточенні Курца й, на думку начальника, не варта доброго слова.
— Ми не спекаємося нечесної конкуренції доти, доки одного із цих хлопців, приміром, не повісять на пострах іншим, — мовив начальник.
— Атож, — пробурчав його дядько. — Хай його повісять! Чому б і ні? У цій країні можна зробити все, що завгодно. Кажу вам: тут — розумієте? — Тут ніхто не зазіхне на вашу посаду. А чому? Тому що ви витримуєте цей клімат; ви їх усіх переживете. Небезпека чигає в Європі, але, перш ніж поїхати, я подбав про те, щоби…
Вони відійшли й заговорили пошепки, а потім племінник підвищив голос:
— Моєї провини у тому, що сталася непередбачувана затримка, немає. Я зробив усе, що міг.
Товстун зітхнув у відповідь:
— Дуже прикро.
— А ці його отруйні й безглузді балачки! — правив далі племінник. — Він добряче попив моєї крові, поки був тут. «Кожна станція має бути своєрідним маяком на шляху, який веде до прогресу; це не тільки центр торгівлі, але й центр гуманності, вдосконалення, навчання». Уявіть-но собі — який віслюк! І він пнеться в начальники! Ні, це…
Він аж захлинувся від надмірного обурення, і я ледь-ледь підняв голову, не підозрюючи, що вони стоять так близько. Я навіть міг би плюнути їм на капелюхи. Але, вдавшись у роздуми, вони вп’ялись очима в землю. Начальник час од часу хльоскав себе тонкою лозинкою по нозі, а його поміркований родич, піднісши голову, враз запитав:
— Ти жодного разу не хворів відтоді, як повернувся з відпустки?
Той здригнувся:
— Хто? Я? О, я немов зачарований, зачарований… Але інші! Боже мій! Усі хворі. І мруть так швидко, що я не встигаю відправляти їх на батьківщину… Просто неймовірно!
— Гм… Саме так… — пробурмотів дядько. — Ет, мій хлопчику, на це й покладайся, послухай старого!
І я побачив, як він витягнув свою коротку, наче плавець, руку й широким жестом показав на ліс, бухту, твань, ріку, немов по-зрадницьки прикликаючи затаєну смерть, сховане зло, глибоку пітьму із серця землі, що показувала нам здаля своє світле сонячне обличчя. Це було так моторошно, що я схопився на ноги й поглянув на узлісся так, ніби чекав відповіді на цей похмурий вияв упевненості. Ви самі знаєте, які абсурдні відчуття іноді охоплюють людей. Проте перед постатями двох співрозмовників була тільки велична тиша, сповнена зловісного терпіння, яка мовби чекала кінця фантасмагоричної людської навали.
У цю мить вони голосно вилаялися, майже одночасно, — гадаю, суто від переляку, — а потім, удаючи, що не зауважили моєї присутності, попрямували до станції. Сонце вже сідало; ті двоє чоловіків, нахилившись уперед, йшли пліч-о-пліч і немовби з натугою тягнули на гору свої чудернацькі тіні різної довжини, що повільно волочилися за ними по високій траві, не прим’явши жодного зела.