Через кілька днів «експедиція з дослідження Ельдорадо» ввійшла у безмовні нетрі, які зімкнулися над нею, як море змикається над пірнальником. Спливло чимало часу, перш ніж я дістав звістку, що всі віслюки загинули. Про долю менш цінних тварин я нічого не знаю. Поза сумнівом, їх, як і всіх нас, спіткало те, на щó вони заслуговували. Спеціально я не довідувався про це. Бо тоді більше переймався тим, що вже зовсім скоро побачу Курца. Хоча «зовсім скоро» — це поняття відносне. Лише аж через два місяці після того, як ми залишили бухту, пароплав пристав до берега нижче від місця, де була розташована Курцова станція.
Мандри горіріч нагадували повернення до перших днів сотворення світу, коли рослинність буяла на землі й великі дерева були її владиками. Безлюдна ріка, непорушна тиша, непрохідний ліс… Повітря було тепле, густе, важке, сонне. Сонячне світло здавалося безрадісним. Довгі смуги води губилися в темряві затінених просторів. На осонні сріблистих піщаних обмілин вигрівали боки гіпопотами й алігатори. Ріка, розширюючись, огинала чимало лісистих островів. Тут можна було заблукати, як у пустелі, і цілий день замість проток натрапляти на мілини, а відтак почати вважати себе заклятим і навіки відрізаним від усього, щó знав колись… десь… можливо, — в іншому житті. Бували моменти, коли переді мною пролітало все моє минуле. Так трапляється тоді, коли у людини немає жодної вільної хвилини для себе. Але минуле моє втілювалось у тривожний і багатоголосий сон, який зненацька нагадував про себе серед приголомшливої реальності дивного світу рослин, води й мовчання. І безгоміння того життя ані трохи не було схоже на спокій. То було безгоміння невблаганної сили, що виношує несповідимі наміри. У ньому вчувалося щось мстиве. Згодом я звик до нього і вже не чув його — мені бракувало на це часу: доводилося невідривно стежити за протоками, інтуїтивно вгадувати місцезнаходження мілин, виглядати підводне каміння; слід було навчитися зціплювати зуби за мить до того, як моє серце мало не вискакувало з грудей, коли я проводив судно за кілька міліметрів од якогось огидного старого корча, що легко міг би відправити на дно наше старе корито з усіма його пасажирами; а вдень я мусив вишукувати сухі дерева, щоби зрубати їх уночі й мати паливо на наступний день. Коли ти повинен дбати про стільки всього водночас, зважаючи навіть на крихітні зміни поверхонь, реальність — реальність, кажу я вам, — блякне. Таємна істина прихована — на щастя, ох, на щастя! Але я таки її відчував; я часто відчував її — безмовну й загадкову, а вона спостерігала за моїми мавпячими фокусами так само, як спостерігає й за вами, друзі мої, коли ви вправляєтеся у балансуванні кожен на своїй поважній линві… А задля чого? Задля дешевого трюку…
— Тримайте себе в межах, Марлоу, — пробурчав чийсь голос, і я зрозумів, що ще бодай один слухач, окрім мене, не спить.
— Ой, перепрошую. Я забув ще й про серцевий біль, який складає решту винагороди. Але й справді, навіщо нам винагорода, коли фокус вдався? Ви чудові фокусники, панове. Та і я впорався не гірше од вас, бо мені вдалося не потопити судно у першому своєму прісноводному плаванні. Мене це досі дивує. Уявіть собі людину, що має протягнути візок із зав’язаними очима та ще й по кепській дорозі… Можу вам сказати, що я тремтів і обливався потом. Адже для моряка це непрощенний гріх — зачепити дно водойми судном, яке мало б увесь час вільно пливти під орудою керманича. Може, ніхто про це ніколи й не дізнається, але вам не забути того удару, ще б пак! То удар у саме серце. Ви про нього думаєте, він вам сниться, ви згадуєте, прокидаючись уночі, навіть через багато років, — і вас кидає то в жар, то в холод. Я не можу похвалитися тим, що мій пароплав увесь час просто собі плив. Не раз йому доводилося пробиратися «плазом», а двадцять канібалів, хлюпаючи по воді, підштовхували його. Дорогою ми записали кількох із них у матроси. Вправні вони хлопці, по-своєму, — ті канібали. З ними можна було працювати, і я їм вдячний. Зрештою, вони не поїдали один одного перед моїми очима, бо прихопили з собою харчі — бегемотяче м’ясо, яке загнилось, і той гидкий запах, який отруїв таємничі нетрі, лоскотав мені ніздрі. Тьху! Я й досі його чую. На борту пароплава були начальник і троє або четверо подорожніх зі своїми палицями. Іноді ми підходили до якоїсь станції, розташованої поблизу берега, на самісінькій межі з невідомим, і білі люди, які вибігали з напіврозваленого куреня, радісно й здивовано жестикулюючи, закликаючи в гості, були дуже дивними — вони здавалися бранцями, яких тримає тут закляття. Фраза «слонова кістка» коротко бриніла в повітрі, а потім ми знову поринали в безмовність, пливучи порожніми просторами, огинаючи пустельні закрути ріки між високими стінами звивистого шляху, які луною озивалися на потужні удари великого колеса біля корми. Дерева, дерева, мільйони дерев, масивних, неосяжних, спрямованих у небо; а біля їхніх підніж, тримаючись берега, пробиралося маленьке закурене парове суденце — чисто тобі ледачий жук, який повзе по підлозі величного портика. Це змушувало мене почуватися крихітним, геть загубленим, однак не пригнічувало. Ну то й щó, що крихітний брудний жук, — ти все одно повзеш уперед, а це саме те, щó тобі потрібно. Правда, куди, на думку подорожніх, повз той жук, я не знав. Закладаюся, туди, де вони сподівалися чимось розжитися. А от я вважав, що повзу до Курца, і тільки до Курца.