— Начальник мене послав… — почав було він офіційним тоном, але раптом замовк. — Боже! — зойкнув, помітивши пораненого.
Ми, двоє білих, стояли над ним, і його сяйливий запитливий погляд упав на нас обох. Клянуся, мені здавалося, наче він зараз візьметься допитувати нас зрозумілою мовою, але він помер, не вимовивши ні звуку, не поворухнувшись, ба навіть не здригнувшись. Лише останньої миті, ніби у відповідь на невидимий нам знак чи шепіт, який ми не могли почути, він важко насупився і його чорне обличчя перетворилося на маску смерті, набувши неймовірно суворого, замисленого, грізного виразу. Сяйво запитального погляду хутко погасло, й він став скляним і порожнім.
— Впораєтеся зі стерном? — нетерпляче спитав я агента. Той засумнівався, але я схопив його за руку, і він одразу ж зрозумів, що заперечувати мені годі. Правду кажучи, моїм єдиним, але дуже палким бажанням було перевдягти черевики і шкарпетки.
— Він мертвий, — пробурмотів бідака вражено.
— Жодних сумнівів, — відповів я, смикаючи, наче божевільний, за шнурки на взутті. — І, до речі, я вважаю, що й пан Курц теж уже мертвий.
Та думка гвіздком устрягла мені в голову. Я був страшенно розчарований, наче мені відкрилося, що весь цей час я ганявся за чимось примарним. Більшого відчаю я, здається, ніколи не відчував. Так ніби я здолав увесь той шлях з єдиною метою: поговорити з паном Курцом. Поговорити з… Я жбурнув черевик за облавок, і мені відразу сяйнула думка, що саме цього я й прагнув — поговорити з Курцом. Мені відкрилася дивна річ: цю людину я ніколи не уявляв собі, так би мовити, за роботою, а лише — за розмовою. Я не сказав собі: «Тепер я ніколи його не побачу» або «Тепер я не зможу потиснути йому руку», але — «Тепер я ніколи його не почую». Я думав про цю людину як про голос. Звичайно, з ним були пов’язані якісь учинки. Хіба не повторювали мені звідусіль, із замилуванням та заздрістю, що він зібрав, виміняв, виманив або украв слонової кістки більше, ніж усі агенти разом узяті? Але не в цьому річ. А у тому, що він був обдарованою істотою, і з усіх його талантів найбільш реальним був його дар красномовства — дар слова, дар приголомшливий, просвітительський, найшляхетніший і найжалюгідніший водночас, пульсуючий струмінь світла або оманливий потік із серця непроникної пітьми.
Вже другий черевик полетів у надра цієї проклятої ріки. «Господи! — подумав я. — Все скінчено. Ми спізнилися, він зник, і дар його пропав. Він убитий списом, стрілою або дрючком. І тепер я ніколи не почую, як він говорить». У тому гóрі змішалися всі відтінки емоцій, навіть безмежне страждання, яке чулося у дикунському витті серед цих кущів. Я не міг би відчути більшу самотність і спустошеність, навіть якби у мене відняли віру чи я збився б із свого життєвого шляху… Гей, хто це там так важко зітхає? Абсурд? Може, й абсурд. Боже, невже людина не може… дайте ж мені дещицю тютюну!
На мить запала глибока тиша, а потім спалахнув сірник і вималювалося худорляве, виснажене обличчя Марлоу, порите вертикальними зморшками: повіки він мав заплющені, вигляд у нього був уважний і зосереджений. Наш приятель розкурював люльку і полум’я хиталося, то висвітлюючи, то ховаючи вночі його обличчя. Сірник погас.
— Абсурд! — вигукнув він. — Щó я можу сказати… Ось всі ви, кожен із вас пришвартований — маєте по дві хороші адреси… Вгрузли, як судно на двох якорях: м’ясник за одним рогом, поліцейський за іншим, у вас чудовий апетит, і температура нормальна — чуєте! — нормальна від початку до кінця року. А ви кажете — абсурд! Абсурд всюди! Абсурд! Хлопці, дорогенькі, чого можна чекати від людини, яка рознервувалася настільки, що щойно викинула за борт пару нових черевиків?! Зараз я думаю: дивно, що я ще не плакав тоді… Чесно кажучи, я пишаюся своєю силою духу. Мене зачепило за живе, адже я втратив неоціненний привілей послухати цього талановитого Курца. Але я, звичайно ж, був неправий. Той привілей чекав на мене. О так, я почув більш ніж достатньо. І я був правий щодо його голосу. То було щось більше, ніж просто голос. І я почув його — той голос, й інші голоси (всі вони були не просто голосами), — і пам’ять про той час постійно зі мною, невидима, як чимраз тихіший відгомін вібрації якоїсь всеохоплюючої балаканини, дурної, жорстокої, дикої чи просто безглуздої. Голоси, голоси… жодного сенсу… І навіть сама та дівчина… тепер…
І він надовго замовчав.